Олена Генчева, 2 курс, відокремлений структурний підрозділ «Фаховий коледж зв'язку та інформатизації Державного університету інтелектуальних технологій і зв'язку»

Вчитель, що надихнув на написання есе — Борик Ірина Дмитрівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Мене звати Олена. Як до початку повномасштабного вторгнення, так і зараз, я проживаю на півдні Одеської області. Я хочу розповісти історію, яка почалась у березні 2022 року.

До села, в якому я живу, з Миколаївської області приїхала родина з чотирма дітьми. Найменший їх синочок народився передчасно, коли на території їх району велися бойові дії. Деякий час родина жила у своєму будинку без електропостачання. Батьки вирішили, що діти не мають жити в таких умовах і треба переїздити на більш безпечну територію. Вони зібрали все, що могли, запаси продуктів, одяг та предмети першої необхідності і вирушили в дорогу. Так ця родина опинилася в маленькому селі на півдні Одещини, яке згодом стало для них рідним.

На той час староста нашого села вже знав про приїзд цієї родини і мав на прикметі будинок, в якому їх оселити.

Я пам’ятаю, як мама збирала продукти, посуд, подушки, ковдри, щоб допомогти цій родині з дітьми. Сусідка подарувала ліжечко для новонародженого.

Моя тітка зібрала іграшки та одяг для дітей. Багато односельців пройнялись історією цієї родини і захотіли допомогти. Хтось продуктами або речами, хтось грошима.

Саме тоді я задумалась над питанням: «А як це – покинути свій дім і залишити в ньому все, забравши лише найнеобхідніше?»

Пройшло вже більше трьох років, і ця родина досі живе в нашому селі. Вже в іншому, більш обладнаному будинку. Їх діти навчаються в нашій школі та відвідують дитячий садок. Батьки працевлаштувались. Вони так і не повернулися до своєї домівки.

Невідомо, навіть, чи стоїть їхній будинок, чи побачать вони ще колись його та все, що залишили?

Ця історія стала для мене наочним доказом того, що справжня єдність народжується не з гучних слів, а з маленьких вчинків кожного з нас.

Коли я бачила, як наші односельці – звичайні люди, які самі мають обмежені ресурси – ділилися останнім, я усвідомила: сила України саме в цьому.

У здатності об’єднатися навіть у найважчі часи, коли кожен, наче ланка в одному ланцюгу, тримає іншого.

Допомога цій родині змінила моє бачення майбутнього. Раніше я вважала, що великі зміни починаються з державних рішень чи героїчних вчинків. Зараз я знаю – вони починаються з кожної людини, яка не пройшла повз. Це дає мені надію: якщо ми, українці, зберігаємо таку підтримку один для одного, ми зможемо відбудувати не лише наші домівки, а й країну. Сильнішу, ніж будь-коли.

Тепер я вірю, що наше майбутнє залежить не лише від перемоги на фронті, а й від того, чи збережемо ми цю здатність чути інших. Кожен, хто допомагав цій родині, – це приклад того, як малі історії створюють велику історію нації. І саме це робить нас непереможними.