Генчева Олена, учениця 10 класу Відокремленого структурного підрозділу Фахового коледжу звязку та інформатизації Державного університету інтелектуальних технологій і звязку

Вчитель, що надихнув на написання есе - Борик Ірина Дмитрівна

Війна. Моя історія

Мене звати Олена. І моя історія розпочалася на початку лютого 2022 року. Моїм батькам запропонували відправити мене на оздоровлення у санаторій. Батько був проти, казав, що може початися війна і мені краще залишатись вдома. Мама ж, навпаки, не вірила, що в ХХІ столітті таке можливо і хотіла відправити мене оздоровитися. Врешті вони дійшли згоди, що мають використати  можливість покращити мій стан здоров’я і я поїхала до санаторію.

Кожного дня по декілька разів я розмовляла з батьками по телефону. І 23 лютого ввечері так само. Ми поспілкувались, побажали одне одному приємних сновидінь і я заснула.

В санаторії іноді був поганий зв’язок, тому, прокинувшись вранці 24 лютого, я не побачила що мені дзвонила мама та не отримала її повідомлень. Вихователі та персонал санаторію також нам, дітям, нічого не повідомили. І лише коли в мене з’явився зв’язок, я побачила повідомлення від мами: «Збирай речі. Ми за тобою їдемо!».

Я не зрозуміла чому вони вирішили мене забрати додому. В той самий час моїм сусідкам по палаті також почали телефонувати батьки. Дівчата сказали, що на нашу країну напали росіяни. Я не повірила, зателефонувала мамі щоб спитати чи це правда.

Її позитивна відповідь змусила мене відчути жахливий страх. Мама мене заспокоювала, сказала попередити вихователів, що мене заберуть батьки, і швидко збирати речі, бо вони незабаром будуть в санаторії. Я не могла впоратись зі своїми почуттями, боялась, що батьки не встигнуть мене забрати до того, як до нас дістануться вороги.

Врешті батьки мене забрали і ми поїхали додому. Я живу в селі, неподалік від кордону з Молдовою. Рух транспорту в сторону нашого будинку був ускладнений, тому що люди втікали від війни закордон.

На автозаправках були кілометрові черги, розрахуватися карткою було неможливо. На заправці перед нами стояла машина, в якій я побачила дівчинку приблизно п’яти років в піжамі та з іграшкою. Її мама також була нашвидкуруч одягнена. Я чула, як тато спитав батька цієї дівчинки звідки вони їдуть. Той відповів: « З Одеси, всі звідти їдуть…». В цей час я побачила сльози на очах у його дружини. Моя мама теж витирала очі, намагалась приховати від мене свої сльози. В той момент мене охопила друга хвиля паніки.

До початку війни я жила з батьками, бабусею та дідусем. 24 лютого з міста до нас переїхала тітка з донечкою. Дорослі вирішили, що так буде безпечніше. Вночі ми спали одягнені, а під час повітряних тривого ховалися у ванній кімнаті. Кожний незвичайний звук викликав паніку. Потім дорослі облаштували підвал під будинком, занесли туди стільці, ковдри, теплий одяг та взуття, воду, їжу, сірники, свічки та ліхтарик.

Багато чого змінилося в школі, де не було облаштоване укриття. Спочатку ми займалися дистанційно, потім облаштували укриття і нас почали запрошувати до школи по змінах, бо місця в укритті на всіх учнів не вистачало.

Деякі мої друзі та однокласники поїхали закордон. Через місяць мої бабуся, тітка та двоюрідна сестричка також поїхали закордон. Відтоді я бачила їх лише декілька разів і дуже за ними сумую.

Я вдячна нашим захисникам, що на території нашої області не ведуться активні бойові дії. Кожного дня я мрію, щоб перестали бомбити наші міста та села, щоб не було повітряних тривог, щоб ми могли мирно жити на своїй землі, зустрічатись, спілкуватись, навчатись та радіти життю.