Анастасія Ліскова-Гавриленко, 9 клас, ТОВ "Київський приватний ліцей українства"

Вчитель, що надихнув на написання есе — Фєдотова Наталія Михайлівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Війна для мене розпочалася ще у 2014 році. Але тоді я була ще замала, аби розуміти, що діється. Чи розуміла я, що відбувається, коли допомагала батькам носити їжу та одяг на майдан? Чи розуміла я, чому батьки дозволяють незнайомим людям ночувати в нашій однокімнатній квартирі? Ні. Мені було лише 4! І я сприймала все, як таке, що має бути, бо це робили мої батьки.

А потім…. потім було 24 лютого 2022 року. Хоча ні, усе почалося ще ввечері 23 лютого. Як завжди, підготувавши на наступний день одяг для школи, я лягла спати. Але сон не йшов… я чула, що батьки сварилися. Я не розуміла, що відбувається – чула лише уривки розмови:

– Треба виїжджати з країни! Прогнози жахливі! Треба вивезти дітей! – мамин голос був тихим, але твердим, мов сталь.

– Та нормально все буде. Не хвилюйся, – тато був спокійний, як завжди.

Я підвелася з ліжка й крадькома підійшла до дверей… щось було не так. Попри спокійний голос, тато весь був напружений і стискав кулаки. Щось було не так…

– Не хвилюйся?! Відкрий очі! Ми маємо вивезти дітей! – мамин голос затремтів, вона була… налякана.

Я не вийшла й не запитала, що відбувається, вирішила про все дізнатися завтра, коли всі заспокояться. І заснула. В 11 років діти не дуже переймаються тим, щоб намагатися вловити сенс у нічних сварках. Моя голова, певно, була зайнята якимись украй “важливими” на той момент думками про завтрашній день у школі.

А потім настало завтра… 24 лютого 2022 року… Вірніше, не настало, а увірвалося в моє життя трьома словами: “Вставай! Війна почалася!” Ці слова розрізали моє життя на “до” та “після”. Усе змінилося. І коли я кажу “все”, – це не просто слово для історії. Усе – це моє життя, моя родина, мій всесвіт.

Моє життя “після” почалося з туману, з якого виринали події, люди, речі, а потім знову в ньому розчинялися: дорога, скасування уроків, листування з друзями, затори, літаки над полем, новини…

Чесно, усього вже й не згадаю. Було відчуття, ніби я у якійсь бульбашці, яка відділяє мене від цього туману подій, залишаючи сам на сам із собою, своїми думками, своїм зруйнованим світом.

Я, як завжди, допомагала мамі, сиділа з молодшим братом, прибирала разом із бабусею в хаті. Але все це робила ніби не я, бо мою “бульбашку” зсередини заповнювала порожнеча.

Зараз я розумію, що в таких “бульбашках” був кожен у нашій родині. Бабуся усміхалася, ніби все добре, але ця усмішка більше не сягала її очей. Мама все частіше й голосніше сварилася із дідусем. Кожен із них намагався докричатися до іншого, долаючи власну порожнечу, у якій ніби застрягали слова. Усі були знервовані, втомлені… сірі.

Нічні тривоги, сон у підвалі, мамині сльози… Батьки сварилися все частіше: мама хотіла виїхати з країни, забрати нас із братом. Тато запевняв, що все буде добре. А я… я намагалася відволікти молодшого брата, чим могла, я робила все, аби в його “бульбашці” все було відносно спокійно. Але порожнеча всередині мене розросталася: “Що я роблю?” “Що буде далі?” “Як тепер жити?”

Так було до того моменту, поки тато не привів мене до своїх друзів. Вони разом винайняли приміщення, щоб плести маскувальні сітки, збирати речі для допомоги військовим і тим, хто залишився без даху над головою.

Я щодня приходила разом з іншими плести маскування чи виготовляти сувеніри, щоб продати їх на аукціоні.

Чоловіки тим часом збирали дрони, а жінки замовляли потрібні товари й пакували посилки.

Усе це нагадало мені 2014 рік, коли люди не ділилися на своїх і чужих, усі були, наче одна велика родина, бо всіх об’єднувала спільна мета.

І тоді, у 2022 році, у якийсь момент я відчула, що порожнеча всередині мене починає поступово заповнюватися. На місці зруйнованого світу зростає новий – міцний, загартований. І він ставав все потужнішим із кожним відео військових, які дякували за допомогу. Вони дякували всім нам, вони дякували мені! Я знову відчула себе живою, моє життя набуло смислу, я відчула себе потрібною цьому світу, цій країні, цим воїнам, які ціною власного життя захищають моє.

За ці три роки я стала старшою років на десять. Насправді, ми всі подорослішали. Навіть мій маленький брат став більше схожим на тата – розсудливим, впевненим.

Він ставить зовсім не дитячі питання й охоче нам допомагає. А понад усе мріє про перемогу. Дивлюся на нього й упізнаю себе. Війна вкрала його дитинство, як колись украла моє… Але вона зробила нас сильними й впевненими в тому, що наблизити перемогу ми можемо тільки разом.

Війна досі триває, допомога досі потрібна. Ми сильні тоді, коли маємо надію й несемо її світло крізь морок війни.

Ми й досі плетемо сітки, робимо збори й говоримо про війну. Допомоги потребує кожен, і кожен здатен допомогти.