На самому початку війни до Олени Істощенко ще змогла приїхати з Луганська невістка з онукою і своїми батьками. Вони всі разом ховалися в підвалі від обстрілів. А потім опинилися по різні боки лінії розмежування. Тепер доводиться тільки мріяти про зустріч.

Коли почали стріляти, у нас за городом впали ці залізні міни, великі такі. Наш будинок, в принципі, не постраждав. До нас тоді з Луганська приїжджали свати і невістка з маленькою дитиною.

Великі залізні міни впали у нас за городом

Ми копали картоплю на городі і не могли зрозуміти, чому зв'язку немає. А це вже були обстріли, під якими наші родичі виїжджали в Передільське, щоб хоч якось уберегтися всім разом. Сиділи в погребі з дитиною семимісячною. Як згадаю…

Тепер ми в Луганськ з'їздити не можемо, щоб провідати внучку. І племінників теж не бачимо, тільки по телефону спілкуємося. Звичайно, сумуємо за всіма. Син поїхав на заробітки і вкрай рідко приїжджає.

Тиждень тому знову стріляти почали. Воно начебто в стороні від нас, але поруч. Тому у нас теж тряслися вікна і двері, хоча будинок начебто не старий.

Мрію, щоб ми жили разом або хоча б десь поблизу зі своїми онуками.