Вісім місяців окупації були для людей справжнім жахом. Найбільше вражали співмешканці, які чекали на «руський мір» і допомагали окупантам

Я з Миколаївської області, місто Снігурівка Баштанського району. Працювала в лікарні. З вересня 2021 року на пенсії. Життя налагодженим було, добрим, мирним. І тут – війна. Звісно, для нас це був великий шок. 

Це було дуже тяжко. Ми з телевізора дізналися. Там уже йшов марафон. Ми почули, що бомбили нашу Україну: великі міста та Київ. 

Звичайно, було дуже тяжко в окупації. Коли нам почали привозити овочі або ми ходили молока купити, то проходили повз блокпости. Це було страшно, бо ми не знали, що на нас чекає, чи не вистрелить хтось у спину. Дякувати Богу, живі-здорові. Але на психіку це дуже діє.

Світла не було, води теж. Ми ходили до джерела по воду. Допомогу нам спочатку привозили з Баштанки, а коли ми опинилися в окупації, то залишилися без підтримки. 

Окупанти пропонували гуманітарку, але ми від неї відмовлялися. Я не знаю, хто по неї ходив, але ми з чоловіком категорично відмовилися і від пенсії, яку вони давали, і від гуманітарки.

У нас вдома були закрутки. Щось вирощували на городі. Влітку десь на місяць з'явилося світло. У нас було борошно. Пекли хліб, я роздавала сусідам, які тут залишилися. Дехто батареї поставив сонячні, пік хліб і продавав. Але не кожен міг купити. 

А коли нас звільнили в листопаді, то почали видавати гуманітарну допомогу. І від Фонду Ріната Ахметова була. Ми й зараз отримуємо гуманітарку по дільницях. Зараз набагато легше, бо в нас доходу, крім пенсії, немає жодного. Зараз уже світло є, вода, пенсію отримуємо. Життя налагоджується.

Найбільше шокувало, що серед нашого населення було багато колаборантів. Коли у нас проходив «референдум», ми знали, що в кінотеатрі була виборча дільниця. Але те, що там відбувалося, ми побачили тільки коли в нас з'явився Інтернет. 

У відеороликах люди вихваляли окупантів, розказували, як їм добре живеться з «русским миром». А нас цей «русский мир» «звільнив» від стабільності, від домівки; загинули наші діти, онуки наші гинуть – маленькі, ні в чому не винні діти. 

У нас було радіо, ми його слухали, бо дуже тяжко жити й не знати, що коїться в країні. Слухали на свій страх і ризик українські новини. Ми живемо біля школи, і якраз росіяни тут поставили танки, дулом направлені на наш будинок. Дякувати Богу, обійшлося все. 

Мій чоловік пішов у будинок, за яким ми доглядали, подивитися й погодувати собачку. Потім повернувся і сказав, що росіяни вийшли. А звечора в нас біля будинку їхала техніка. Зранку по радіо ми дізналися, що звільнили нашу Снігурівку. 

Чоловік копав город, а я біжу до нього і плачу. Він спитав, що сталося, а я відповіла: «Я тебе вітаю! Нас звільнили!» І ми вже разом плакали на радощах. 

Ми надіємося на Господа Бога і на наші ЗСУ, на наших хлопців і дівчат, за чиїми спинами ми всі перебуваємо. Дякуємо їм, що вони роблять усе для того, щоб звільнити нашу країну від росії. Президент наш б'ється, бідолашний. Дуже дякуємо йому. Він стільки зробив! 

Війна показала, хто є хто. Ми на своїй землі. Ми нікого не просили сюди приходити. Пригадую, як з'явилося відео: «Кто вам разрешил так красиво жить?» Їх бісило, що в нас у селі є й асфальт, і дороги. А хто вам заважає це все зробити в себе вдома? Працюйте – і будете мати те саме. Але ж вони так не хочуть! Вони просто приходять і відбирають. Гнати їх треба з нашої землі!