Дрозд Софія, 9 клас, Новомильська гімназія

Вчитель, що надихнув на написання — Васьон Світлана Олексіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року я прокинулася і була здивована, що мама не розбудила мене до школи, адже сама я ніколи не прокидалася. Вставши з ліжка, я пішла у кімнату батьків, де побачила тата, який стурбовано розмовляв по телефону і почула телеведучу новин. Щось було не так, батьки були не такі, як завжди. Прислухавшись, я почула слово «війна». Глянувши на тата, я все зрозуміла: «почалося» - пролунало відлунням в моїй голові. Раніше я бачила війну тільки в фільмах, проте тепер відчувала її в своїй душі. Весь день я була неначе на голках, я боялася кожного різкого звуку, але батьки заспокоювали мене, були поруч зі мною. На початку війни я спала в одній кімнаті з батьками. В коридорі лежали усі важливі документи та аптечка, а у підвалі бутлі з водою та ковдри.

Я не хотіла в це вірити, хотілось просто прокинутися та піти в школу 24 лютого, сміятися з однокласниками та сидіти на улюблених, звичних уроках, чути рідний голос вчителів.

Такі реалії життя, потрібно було це визнати. Мені вдалося, але дуже важко. Я плакала, сидячи навпроти телевізора, та слухала новини. З кожною секундою я ненавиділа росію все більше і більше.

На другий день Великодня по сусідньому селі вдарили три ворожі ракети. Звук був різкий, ще ніколи в житті я не була так налякана.

У мене трусилися руки, сльози бігли по щоках. Ми відразу побігли у підвал. Я намагалася зловити зв’язок, аби зателефонувати до друзів, запитати як вони.

Ми стали пристосовуватись до такого ритму життя. Через деякий час школа відновила свою роботу і діти змогли бачитися один з одним в житті, а не по телефону. Тривога лунала майже щодня і нам доводилося ховатися в укриття. Мешканці нашого села активно стали допомагати для військових з нашої громади, ми плели сітки та робили окопні свічки. Це надихало на перемогу, давало почуття, що я творю майбутнє своєї держави.

Дізнавшись про організацію «Пласт», я вирішила теж приєднатися до скаутів, тому що їхня мета - це патріотичне, християнське виховання української молоді. На мою думку, пластуни є квітом нашої нації, завдяки ним зберігаються та поширюються давні традиції. Чимало пластунів відійшли на вічну ватру(померли), захищаючи нашу Батьківщину.

Наразі наша організація допомагає військовим та людям, які потребують допомоги. Маленькими кроками разом до перемоги.

Я пишаюся тим, що допомагаю охоронцям нашого спокою разом із друзями. Пласт змінив мій світогляд, прив’язав патріотизм та ще більшу любов до вітчизни, він показав мені світ з різних сторін.

Восени 2023 року мій батько пішов у ЗСУ. Кожен день, коли він був далеко від нас, я переживала за нього, молилася, аби з ним все було гаразд.

Відпустити його туди було тяжко, а особливо прийняти те, що ми не побачимось довгий час. Він боронив моє життя, життя кожного українця, за що я йому безмежно вдячна. Тато народжений у сорочці, він був багато разів на волосині від смерті, але вижив з вірою у себе, а ми вірили у нього. Батько завжди казав мені, що все добре, але я знала, що він просто не хоче мені казати правду, аби я не переживала. Він найкращий у світі і є для мене прикладом, людиною, на яку я хочу рівнятися. Йому вдалося виховати чудових дітей, знайти вірних друзів. І тепер він захищає наші життя.

У липні 2024 року я була в таборі для пластунів, я знала, що тато на фронті, проте, коли мені сказали, що він приїхав додому, моїй радості не було меж. Коли я приїхала додому, не могла повірити, що він тут, що він поруч, обіймає мене. Майже рік його рідного голосу не було чути вдома. Нарешті тато вдома, тато біля мене.

Я донька військового і мені не соромно зізнатися, що я заздрю дітям, у яких батьки завжди з ними і присутні на важливих для них подіях, що вони не прокручують перед сном жахливі сценарії війни. Проте я вірю у свого тата, усі в нього вірять, він зможе.

З війною у мене асоціюється пісня «Лицарський хрест», яку пластуни завжди співають на ватрах. Ця пісня - вдячність військовим:

«Тим, що загинули, й тим, що вижили,

Слово своє вдячно присвячую.

Хай ворог зиркає очима хижими,

Нехай гарчить – мені не лячно!

Хто вріс корінням, той не зламається.

Хто має стержень, той не зігнеться.

Любов до матері – найкраща порадниця.

Любов до вітчизни – ідея серця.

Лицарський хрест – відзнака для обраних –

Не завжди на грудях, а в діях і звершеннях.

Для тих, що в боях ставали хоробрими.

Для тих, що в атаки здіймалися першими.

Не відступитися від слова сказаного –

Дерти руками, зубами гризти.

У світі багато брудного й заразного,

Але той, хто хоче, залишається чистим!»

Я безмежно вдячна нашим героям, які вижили, які загинули. Я вдячна їхнім рідним, які допомогли сформувати такі хоробрі особистості. Я робитиму все, що в моїх силах, аби Україна не вмерла, аби її мова лунала по всьому світу, аби усі знали, що таке українська лють та любов.

СЛАВА УКРАЇНІ!