«Адже ми звикли жити у війні. Нас тиша тепер лякає»

Відкрий статистику війни!

Вона розважлива, фатальна.

У ній все викладено буквально…

Але у цифрах долі не видно.

Їй чужа спільна біда,

туга людська не знайома.

І в рядках новенького тому

немає слів «втрати», «біль», «нужда».

Її завдання – порахувати,

хто поліг наліво і направо.

Іде жорстока війна!

Тут. За вікном. Не з чуток!

Не в кінострічці й не в книжці

ллє смертоносний дощ вона.

Ракетно-реактивний шторм

не благість для степових просторів!

Доріг посічені візерунки…

І страх, що зайшов у кожен дім.

У натовпі людей старенька мати…

Мені боляче бачити ці обличчя.

Їм не додати сивини

у чергах «гуманітарки»,

але думка, що діти тієї війни

просити про допомогу повинні,

пронизує серце тремтінням гарячим.

Неначе посіріло вмить

все те, що веселкою грало.

І дивиться у небо фронтовик,

і рветься з вуст безмовний крик:

– Невже горя було мало?!

Моя рідна домівка, мій милий край

дивиться боязко, сиротливо.

Іде війна – і світло сумне

не віщує життя рай.

Ватага покинутих собак

колами бігає по ринку.

Ми всі боїмося забігти

вперед, озираючись на минуле.

З нас ніхто не може знати,

що дасть обстріл нічний знову,

свій смертоносний вантаж кидаючи.

Три роки край степовий у вогні.

Мене до стогону пригнічує,

що ми звикли жити у війні.

Нас тиша тепер лякає.

Коли гуркоче канонада,

давно не ховаємося в підвалах.

І тільки знехотя, стомлено

кидаємо в просинь неба погляд.

Ось широчінь незораної землі,

зарослої травами по пояс,

зітхне на повні груди, з хрипом, у голос –

і вибухом прогримить далеко.

А час повільно тече,

і сонце палить нестерпно…

Коли війна на спад піде?

Невже бідний мій народ

навіки на неї приречений?

Дітворі нашій судилося

дітьми війни колись зватися.

Ми мовчки дивимося в злидні,

на куполи церков розбитих,

у проломи стін, плющем убитих.

І нам давно не до снаги

Усіх полеглих нині порахувати,

усіх розорених заповнити,

усім, хто втратив, знову дати…

І кожен день війни запам'ятати!

Ось у того згорів сарай,

А тут бика вчора вбило.

Там мама сина ховала…

Іде війна – прости-прощай.

Як мука поранених людей,

як сморід тварин убитих,

у нас б'ється луна днів воєнних.

Не видно краю цим дням…

Я вірю в Найвищий суд.

Надія в серці не марна.

І повторюю: життя прекрасне,

коли сподіваються і чекають!

Поки є місце для любові

у степах спустошеного краю,

і на снаряди не зважаючи

пливуть у небі журавлі!

Не знаю, влітку чи навесні,

але нас розбудить неодмінно

спокоєм, розкішшю, тишею,

вкінець закінченою війною

світанковий час звичайний.

І в цю найсвітлішу мить

хочу, щоб люди поклонилися

усім тим, хто день і ніч працював

і думав у дні війни про них.

За подвиг той ГУМАНІТАРНИЙ,

За ризик на грані всіх мечів.

За вантаж рятівних пайків,

за ношу тяжких докорів,

За те, що наш народ такий –

не пам'ятає власних уроків,

за благородство їхніх душ,

за нашу черствість і жорстокість.

Ми всі тепер війною грішні,

і кожен бачив цю прірву.

І якщо запитають ненароком:

хто є герой? То без докору

скажу: «Герої-волонтери.

Вони врятували мій отчий край».