Шишкіна Поліна, учениця 11 класу Харківського ліцею №157 Харківської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Коваленко Тетяна Федорівна

Війна. Моя історія

Щось гупає? Та ні, примарилось. Як добре, що тільки о пів на п'яту, так не хочеться вставати та йти до школи.  На вулиці темно і можна ще трохи поспати. Коли вже ті канікули, так все набридло. Наче знов якісь звуки, схожі чи на постріли чи на феєрверк. Кому закортіло запускати феєрверки вранці? В третій раз я почула якусь вібрацію, «щось тут не так», подумала я та визирнула у вікно.  Помаранчеві спалахи в небі, дуже гучно. На феєрверк не схоже. Пожежа чи що воно таке?

В кімнату несподівано зайшла мама. - Мамо, що це? Ти це чула? - Вставай, донечко, війна почалася! Мене підкинуло в ліжку: «Яка війна, мамо?» -Росія напала на нас.

В той момент я не зрозуміла нічого, думки не збиралися до купи. «Війна, постріли, це що сон чи справжнє життя?» - звучало в моїй голові. Я ввімкнула телефон,  відкрила Телеграм. Вибухи по всій Україні, бомби з літаків, атаки на всі аеродроми , звернення президента - новини в кожному чаті були однакові. Я ще не знала, що читати новини так рано , а інколи і вночі я буду кожного дня.  І не тільки я, а й вся Україна.

Трохи пізніше ми намагалися прийти до тями, зробити сніданок, дзвонили рідним і друзям.

Мама витягла з гардеробної сумку з документами і якимось цінностями,  там же були консерви, вода, трохи солодощей. Я пригадала, що цю сумку мама складала ще п'ятнадцятого лютого, пізно ввечері.  Більшість новин тоді "кричало", що війна почнеться шістнадцятого лютого. Мало хто вірив в це, батько ще казав їй: "Лягай спати, досить збирати той "трєвожний чемоданчик". Мама теж сміялась, але якесь неприємне відчуття всередині змусило її доробити цю справу до кінця.

Вдень над нашим будинком пролетіли дві ракети. Я вийшла у двір і побачила, як продовгувата стрічка в небі за двадцять секунд долетіла до землі та десь там за горизонтом піднялося величезне полум'я та дим навколо нього, під ногами все затремтіло. Здавалося, що цей величезний вогняний шар був прямо в мене на ладоні.

Потім почався обстріл. Мій молодший брат дуже злякався і ми всі побігли ховатися в льох, у нас приватний будинок і є свій флігель з льохом. Сидівши всередині нього, ми відчували, що знаходимось в безпеці, але в душі насправді розуміли, що, якщо ракета прилетить, то шанс, що ми виживемо під завалами зовсім невеликий.

Ми ще не раз бігали ховатися в перші дні війни. Вночі спали уривками, практично не роздягаясь. Виїхати з міста ми не могли, було мало бензину в баці автомобіля, а на заправках страшенні черги або палива не привозили зовсім.

Десь через тиждень батьки вирішили переїхати до бабусі з дідусем,  в їхньому районі не було сильних обстрілів. Наш будинок був розташований близько до виїзда з міста, тому канонади й вибухи ми слухали безперервно. На початку березня батько нарешті зміг заправити бензином машину і четвертого березня ми виїхали з Харкова.

Затори. Тисячі, десятки тисяч машин рухались у декілька рядів на захід. Протитанкові їжаки і бетонні загородження. Напружене співчуття військових. Блокпости і перевірка документів.

Навколо доріг, до горизонтів, розпластана горбиста рівнина.  Хворе, змучене тіло рідної землі.  Я дивлюся в вікно і  відчуваю кинджальну любов до цієї землі - таку, що і дихати не можна, і вийняти неможливо: виллється вся кров... У тому ж березні 2022 ми виїхали до Німеччини,  де я і досі живу. Нова мова, чужа країна, безліч нових людей і купа паперів, документів, які моя мама читає, перекладає, губить і знаходить майже кожного дня.

З самого початку переїзд дуже давив на нас, відчуття тривоги та безвиході з'їдали мене всередині. «Що буде далі, що буде з країною, чи повернемося ми додому...?» Рятувало тільки те, що я могла коли завгодно зв'язатися з моїми друзями та рідними. Наша підтримка один одного було самим цінним.

Вечорами, лежачі в ліжку, я думаю як стрімко змінилось моє життя, а з цим і мої думки. Як все буквально перевернулося з ніг на голову, і як несподівано сильно я тепер хочу піти зранку до школи,  до своєї рідної української, навіть якщо на вулиці темно і дуже хочеться спати...