24 лютого Наталія прокинулася від слів сина: «Мамо, війна!». Спершу не повірила. Через кілька днів колони російської техніки сунули просто повз їхній двір. «Стоїш, як укопаний, а над головою — автоматні черги. Не знаєш, куди бігти». 

Її сусідка, учителька Ольга, стояла з нею біля хлібного магазину й сказала фразу, яку Наталія запам’ятала на все життя: «Вони прийшли нас у рабство забрати». Через три дні Ольгу вбили. Вона вийшла з дому, щоб перевірити світло, і потрапила під обстріл. Дочку з сім’єю освітянка встигла евакуювати — сама залишилася в селі.

Наталія пригадує перші розстріли цивільних, вибиті вікна, снаряди, що летіли над дахами. З сином ховалися в підвалі дитячого садка, бо жили просто над дорогою. «Вийдеш — і тиша така, ні душі. Як у фільмі про кінець світу».

Після звільнення села Наталія не змогла сидіти вдома. Пішла допомагати іншим — спершу розвозила хліб і м’ясо від місцевих фермерів, потім приєдналася до жінок, які плели маскувальні сітки. «От ти не підеш — і ніхто не піде. Хтось же має в’язати. Бо ми всі тримаємо одне одного», — каже вона.