Копаницька Яна, викладачка Мереф'янського ліцею "Перспектива"

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

  • Ввввжжжжиииик!

Прокидаюсь у незрозумілій тиші й сідаю на ліжку. Навколо темрява.

  • Мені здалося? Почулося? Що це?

Якийсь липкий холодний страх заповзає всередину мене і росте, росте, росте…

  • Та ні… Почулося…

Навколо тихо, темно.

  • Жжжжииии… – щось важке гудить у небі.

То, мабуть, туристи полетіли до Туреччини. Заздрю їм: через дві години вони будуть на морі. Краса!

Заплющую очі і намагаюсь заснути.

Телефон уперто блимає: хтось намагається додзвонитися. Щось сталося?

Перевертаю екраном угору й бачу обличчя подруги.

  • Алло? Привіт, люба!

  • Яно, прокидайся! Почалось!

  • Що почалось?

  • Війна почалась!..

Якісь інструкції, поради, застереження… Нічого не розумію, не можу запам’ятати: страх паралізував свідомість.

Перед очима пронеслося все життя, всі мрії, плани на майбутнє й зупинилися, наткнувшись на глухий кут. 

Що буде далі? Як бути далі?

Десь чути вибухи. Вони то ближче, то далі… Харків, мій любий Харків!.. Відкриваю Телеграм – танки вже на окружній. Вони їдуть, їдуть, просуваються вглиб країни. Свідомість не може впоратися з реальністю. Вона її не розуміє, не сприймає й відкидає.

Ранок. На вулицях нікого. Всі по домівках. Чекають вказівок. А телеекран транслює страшні картини руйнувань, міграції та смертей. Звуки вибухів усе чіткіші, не припиняються ні на годину. Війна насувається на мене, мою сім’ю, мій будинок…

Телефон постійно дзвонить, але я його не беру. Я нікого не хочу чути! Дайте спокій! Мені слід подумати. Мені слід прийняти рішення. За себе і за інших. Як важко! Немає досвіду. Ні в чому не впевнена.

Потяглися сірі дні: черги в магазинах до пустих прилавків. Немає нічого, навіть води.

Люди німо дивляться один на одного, а очі питають: «Що далі? Як далі?»

Знову ніч. Знову страх. Знову тепер вже знайомий звук винищувача над будинком. Іще один. І ще один.

Сиджу в коридорі, накрита з головою ковдрою (мабуть, тоді я думала, що вона мене врятує), а десь, зовсім поруч, сиплються бомби: одна, дві, три, чотири… Скільки їх ще буде? Намагаюся руками втримати серце, що ось-ось вирветься з грудей, і розумію, що літак там, угорі, наді мною.

Кішка залізла під ковдру, притулилася до шиї мокрим носом і затихла. Я чую, як калатається її серце. Тварина боїться смерті. Значить, смерть уже близько?..

Минуло декілька годин, настав ранок. Знову телефон.

  • Ну що ти хочеш від мене? – звертаюсь я до нього, як до живої істоти. – Алло?

  • Є можливість виїхати…

  • Я згодна.

Ніколи не думала, що міграційний шлях може бути таким страшним, а люди такими жорстокими: три доби до Львову на брудних матрацах, у проходах між людьми, тваринами і птахами, без їжі і можливості перепочити. Скрізь лайка, затори, прокльони, ненависть...

Львів зустрів холодом і презирством.

Тисячі і тисячі людей навкруги, але жоден не знає, куди далі?... як далі?... що далі?...

Черга, ще черга і ще черга… Куди черга? Ніхто не знає. Люди просто стоять у надії, що під’їде транспорт і забере їх із цього жаху. А транспорту немає. І надії теж уже немає.

Мороз пробирає до самих кісток. Дим від вогнища в пунктах обігріву виїдає очі. Хочеться пити. І хоча б щось з’їсти. Але скрізь пусто. І гроші зараз – це просто папірці. Бо немає того, що за них можна купити.

На третю колію подали евакуаційний потяг до Пшемишля.

Страшна людська ріка підхопила мене й понесла до вокзалу, не даючи змоги вирватися. Страх бути задавленою переріс у паніку. І тільки автоматна черга зробила з озвірілих людей покірних істот. Всі спустилися на землю і опанували себе…

Далі Польща, Вроцлав, пів року еміграції й повернення додому…

***

Зараз я працюю в ліцеї, а у вільний час займаюсь волонтерством. Я вчу дітей не боятися дійсності, допомагати тим, хто цього потребує. Вчу боротися із самим собою в часи відчаю і безвиході. Бо впевнена, що кожна біда на нашому шляху – це злітна смуга для кращих нас.