Брищенко Вероніка, 9-а клас, Харківська гімназія № 165

Вчитель, що надихнув на написання — Філатова Наталія Анатоліївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни… Це звучить, як ціла вічність, але для мене, як для звичайної дівчини з Харкова, це дуже реальна частина мого життя. Харків — місто, в якому я народилася і виросла, завжди було для мене рідним, повним теплих спогадів і життєвої енергії. Північна Салтівка, мій рідний район, на початку війни зазнав найжорстокіших ударів. Я бачила зруйновані будинки, школи, які колись були сповнені дитячого сміху, дитячі садочки, що тепер стояли понівечені й порожні. Це не просто пошкоджені споруди — це місце, де зростало та дорослішало не одне покоління дітей, а тепер ці спогади були знищені безжальними обстрілами.

Я дівчина з Харкова, де грім
Війни зламав колись спокійний дім.
Північна Салтівка — рідний мій район,
Тепер у тіні руїн, під болем стогне він.

Школи, садки — усе в огні й диму,
Та пам'ять береже ту світлу тишину,
Коли ще сміх дітей лунав у дворах,
А зараз — страх і біль у кожних снах....

Ми з мамою були змушені залишити наше рідне місто.

Я пам'ятаю той день, коли ми зібрали речі та виїхали в більш безпечне місце, з болем і тривогою, відчуваючи, що залишаємо частину себе. 

Але навіть на відстані я постійно думала про Харків, відчувала його біль, а сум за рідними вулицями був нестерпним. Страх став постійним супутником. Що буде з Харковом? Чи вціліють ті, хто залишився? Чи зможу я коли-небудь повернутися? Але навіть у цей найважчий час віра не полишала мене. Я вірила, що це не кінець, що Харків вістоїть і відродитися, як Фенікс із попелу.

Російська агресія забрала у нас звичний спокій і впевненість у завтрашньому дні.

Ворог прийшов, щоб «звільнити» нас від житла, від нашого щасливого життя. Але Харків не здався.

Як тільки обстріли стали менш інтенсивними, ми з мамою повернулися додому. Але побачене було приголомшливим: все було понівечено і зруйновано.

Та попри руйнування, місто оживало. Відчуття гордості й патріотизму, разом з вірою в ЗСУ тримає людей тут. Всі харків’яни сподіваються, що ця віра, як і 2022-го року, знову виправдає себе наповну. Постійні тривоги, страх за життя близьких людей трансформувався у нас, у харків’ян, у хронічну втому та стрес – люди втомилися тривожитися та боятися. Намагаємося з усіх сил триматися та адаптуватися до тих обставин, в яких змушені жити. На тлі важкої ситуації з щоденними обстрілами, немає в місті ніякої паніки, на яку постійно сподіваються рашисти. Переселенці з області також їдуть сюди, бо вірять у те, що

Харків – це фортеця. Яку ні за що не здадуть і яку не зламає жоден ворог. Певно, такої віри в спроможність ЗСУ до спротиву й перемоги немає ні в кого в країні, як у харків’ян. 

Моє рідне місто незламне і величне, як і його захисники. Харків стоїть тому, що його тримають люди — ті, хто над усе вірить у перемогу України. Ми донатимо, організовуємо волонтерську допомогу, передаємо речі на передову і, головне, молимося за перемогу.

Ці 1000 днів навчили мене, що наша сила не лише в зброї, але й у нашій єдності. Харків — це символ незламності України, величне місто, що протистоїть агресору, як і його захисники. Я впевнена, що незабаром ми переможемо, і наше місто знову заживе мирним життям, але вже з новим розумінням цінності свободи та рідного дому.

Проте поряд зі страхом з'явилася і нова сила. За ці 1000 днів я побачила незламність нашого народу. Ця війна навчила нас бути сильними у важкі часи. Я постійно бачила, як і діти, і дорослі об'єднувалися, щоб допомагати армії, збирали кошти, проводили благодійні ярмарки. Ми всі стали одним великим фронтом. Я вірю, що Харків, як і вся Україна, витримає це випробування.

Ця війна змінила нас назавжди. Вона навчила мене цінувати кожен день, кожну хвилину, проведену з рідними. Не зважаючи на те, що наші школи були пошкоджені, ми продовжуємо навчатися, нехай і в нових умовах. Учителі намагаються доносити нам не лише знання, а й віру в перемогу, у відновлення нашого міста й країни.

1000 днів війни — це не просто дані. Це символ нашої боротьби, нашої сили та єдності. Як українка, я горда за свій народ, за наше місто і нашу країну. Ми пройшли через пекло, але не зламалися. І я вірю, що перемога обов'язково настане.