«Учотирьох сиділи в підвалі, їсти готували на вогнищі»

Вибиті вікна, у стінах тріщини. Усе-таки будинок сім’ї Джеглових вистояв після численних обстрілів. Господарі в цей час ховалися в глибокому підвалі.

Коли тут починалося, я в лікарні лежала, у Ясинуватій. Тому на території Новолуганського не знаходилась у той час. Але пам’ятаю, як літали літаки, потім тут бої були. У підвалі сиділи з червня 2014-го і липень, серпень, вересень, жовтень.

Спочатку ми самі були, потім батьки чоловіка приїхали. Вони в Пісках жили, у них будинок повністю розбили, а у вересні до нас приїхали. І ось ми вчотирьох сиділи в підвалі, їсти готували на вогнищі.

Війна, по-перше, вплинула дуже на здоров’я. У 2016 році в мене почалася онкологія, цукровий діабет. Тут у сусідів і в нас теж, і свекруха моя захворіла. Нервове, дуже відклалося... Апатія, нервовий розлад, безсоння, тривожність, страх.

Ми втратили з чоловіком роботу, був 2014 рік. У чоловіка закрилася фірма, де працював водієм, йому навіть гроші не виплатили, не встигли. І з 2014 року ми сидимо вдома, не працюємо. Живемо... То гуманітарну допомогу давали, потім город. Зараз город – наша їжа, наше все.

Швидше б це все закінчилося. Мріємо, щоб повернулося, як було раніше, але зрозуміло, що вже не буде, як раніше. Але хочеться, щоб було. Щоб ми були вільні, ми могли поїхати, куди ми хочемо, працювати піти, жити, мріяти. Будувати, ремонтувати щось. А зараз нічого цього немає.

Нам вибило вікна, їх забили плівкою. Під плівкою погнили рами, ми зараз сидимо практично без вікон. Навіть можна зібрати грошей і купити одне вікно, але ми не знаємо, потрібно це чи ні. Тому що сьогодні ми його поставимо, а завтра його виб’ють. І без вікон жити теж не можемо, тому що зима йде, ми замерзаємо.

Стіна валиться в будинку, хоча в нас будинок новий, хороший будинок був. Усе полопалося, усюди тріщини. Ходимо, дивимося, серце кров’ю обливається, хочеться ремонтувати. Але знову ж таки, ми не знаємо: чи потрібно останню копійку туди вкладати, чи не потрібно? Чи будуть знову не сьогодні-завтра [обстрілювати] ці Піски, які розбило, і фундаменту не залишилося у людей.

Безнадія... Безвихідь просто вбиває.

Ми мріємо про те, щоб уже знали: усе, мир. Будувати – значить будувати, ремонтувати – значить ремонтувати. Ми підемо на роботу, заробимо копійку, щось купимо. Побачимо дітей, онуків. Почнемо нормально спілкуватися з людьми... Багато про що мріємо.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/