Красовська Діана, 10 клас, Путивльський ліцей № 1 ім. Р.Руднєва Путивльської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Счастливцева Наталія Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Минуло 1000 років відтоді, як у моє життя непроханою гостею завітала війна. Вона перекреслила мої щасливі юнацькі роки, зганьбила мої мрії та задуми, позбавила можливості  повноцінно здобувати освіту та крок за кроком готуватися до НМТ. Нині шкільні дзвоники замінюють постійні гучні звуки тривоги та надокучливі сирени. Хоча з дитячих років усвідомила про «Сирену» як міфічну істоту — напівжінку, напівптаху.

Як хочеться швидше повернутися до школи у коло своїх однокласників! Деякі з них разом зі своїми батьками вимушені були покинути рідні домівки та переміститися за кордон.

Я живу в мальовничому (раніше так здавалося!) невеличкому містечку Путивль, що в декількох кілометрах межує з росією. Тому дуже часто доводиться тремтіти від страху через ворожі масові обстріли, страшенні вибухи, «нічні прогулянки» дронів. Єдине, щаслива від того, що поруч зі мною батьки, які весь час мене заспокоюють та підтримують. Адже постійно наражаємося на небезпеку в зв’язку з пошкодженням енергосистеми, водогонів, використанням окупантами вибухонебезпечних пристроїв. Важким тягарем на серці є руйнування лікарень та шкіл.

Нещодавно в сусідньому селі Нова Слобода ворог двічі завдав ударів по освітньому закладу. Школу розбито вщент.

Затишні просторі класи перетворилися на чорну лякливу порожнечу, а дитячий майданчик став схожий на сміттєве звалище. Війна калічить дитячі душі, відбирає щасливі миті життя. Перед їхніми допитливими очима, повними сліз, розгортається справжній кошмар, жахливі картини, світ видається сірим і похмурим, бо занадто багато страждання, втрат, болю і смерті.

Війна —  це горе, це плач і стогін матерів, дружин, коханих.

На Путивльському кладовищі Алея Героїв ледь не щодня поповнюється тілами воїнів, загиблих від ворожої пащі. Дивишся на світлини бійців — і на шматки розривається серце: скільки молодих, безвусих загинуло юнаків, котрі стали на захист рідної Батьківщини. Два роки війни... Нині моє дівоче життя «мережане» нитками суму та болю, страждання та жахіття. Але я впевнена: незабаром ця «непрохана гостя» забереться з нашої квітучої української землі.

ПЕРЕМОГА обов’язково буде за нами!

Я всіляко намагаюся її наблизити, бо є частинкою нашої держави, свого містечка. Тому вихідними днями знаходжу час провести у волонтерському штабі «Файна берегиня», аби допомогти у плетінні маскувальних сіток чи у квасінні капусточки й огірочків, у приготуванні «сухих» борщів  чи випіканні смаколиків для наших захисників, мужніх, витривалих, стійких.

Молюся, аби до нашої країни якнайшвидше повернулися щасливе дитинство, довгоочікуваний мир і всепереможна любов!!!