Гончаренко Євгенія, група ОА-2024-11, Відокремлений структурний підрозділ "Верхньодніпровський фаховий коледж ДДАЕУ"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Пільгуй Наталя Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна буде повторюватися до тих пір,                                                  

поки питання про неї буде

вирішуватися не тими,

хто помирає на полі бою.

Анрі Барбюс

24 лютого – день, який змінив життя кожного українця…

Пам’ятаю, як прокинулась в цей день о 7 ранку, тоді мама зі сльозами на очах сказала: «Доню, почалась війна». Я навчалась у 7 класі, займалась танцями, мала ще дитячі мрії, але в один день все змінилось. Цей жахливий четвер став найстрашнішим днем для всієї країни.

Неймовірний страх огорнув кожного. Ніхто навіть не міг повірити, що у 21 столітті почнеться війна.

А нерозуміння слова «війна» лякало ще більше, адже кожен з нас раніше жив мирним життям, мав плани на майбутнє, дехто навчався, дехто працював, будував кар’єру. Але цей один страшний день буквально зруйнував розмірене життя мільйонів людей. Перші дні війни ми жили з надією, що ось-ось війна закінчиться, і кожну ніч засинали, обіцяючи самому собі – «Завтра точно буде краще».

Проте нав’язливі думки не залишали нас постійно: «Що робити? Як врятуватись? Чому це відбувається саме з нами?» На жаль, на ці питання відповіді нема й досі.

Як було страшно бачити метушіння наляканих до горя людей, довгі черги на заправках, у банках та порожні полиці в магазинах. Всі молились, щоб це все швидше минуло. Ніхто не знав що робити, навіть не знали чи доживемо ми до завтра. Через страх і нерозуміння як далі жити, люди почали виїжджати, шукаючи безпеку та спокій.

За цей період ми навчилися бути сильними. А до цього було надзвичайно тяжко, ми не були готові сприймати таку страшну реальність: невинні люди гинули від ракет, помирали під завалами власних будинків, тижнями і місяцями ночували у сховищах і метро, намагаючись хоч якось зберегти себе та своїх дітей… а вагітні жінки, які народжували під вибухи і звуки сирен, – свідчення того, що  життя триває.

Безліч загиблих, ранених, ґвалтованих, та людей, котрі вижили, але втративши рідних, більше не розуміють сенсу свого життя.

Війна не пройшла повз жодного українця, зазирнула в кожен дім, кожну родину: на захист стали і чоловіки і жінки, – нібито звичайні люди, проте вони надзвичайно сильні духом, і добровільно йдучи воювати, усвідомлювали, що, ймовірно, взагалі не повернуться. Або я, або ніхто… У кожного з них була/є своя сім’я. Мати й батько, дружина та діти, брат та сестра кожного дня чекають хоча б дзвінок і радіють, що ти живий, але розуміють, що будь-який день, будь який дзвінок чи повідомлення можуть бути останніми.

Наші воїни до сих пір віддають свої життя за життя наше з вами, за нашу змогу навчатись і жити.

Багато українців почало волонтерити, допомагати чим можуть, підтримувати один одного. Українці об’єднались для спільної допомоги нашій країні. Наш народ став набагато дружніший, шкода, що цьому змогло посприяти лише таке масштабне горе.

І ось уже 1000 днів йде війна. Ця страшна подія повністю змінила кожного з нас. Багато горя зазнали українці за цей час. Хтось втратив дім, а хтось життя. Війна, змогла розкрити кожного і показала нам хто є хто. Всі дуже змінились, переоцінили сенс життя, зрозуміли що раніше ми не цінували мирне небо, котре наразі не скоро побачимо. І головною мрією для всіх стала наша перемога.

Зараз, кожен новий день – це новий виклик, яким ми приближаємо такий довгоочікуваний, такий бажаний переможний мир.

Я поважаю український народ, він дуже могутній. Українці роблять усе заради нашої перемоги, щоб в один день з гордо піднятою головою здійняти наш жовто-блакитний стяг, і сказати: ‘’Ми перемогли!’’. Та скільки крові, поту й сил покладено в ці слова. Але це наша країна і наше майбутнє, а воно буде тільки таким як ми його зробимо!