Цвіркун  Анна, 11 клас, Бориспільський ліцей «Перспектива» імені Володимира Мономаха 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Богуш Надія Миколаївна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Коли в розмові хтось запевняє, що війна – гра суто політична, вона там, далеко за лінією фронту, і ніяк не зачіпає мирне населення, мене охоплює лють, настільки пекуча, що хочеться істерично розсміятися просто в обличчя тому, хто сказав таку нісенітницю. Це роз’ятрена рана, котра не загоїться, напевно, ніколи.

Війна навчила кількох важливих речей: не прив’язуватися, не піддаватися паніці, ловити мить.

Коли над рідним Торецьком прокотився кривавий гуркіт артилерії, мені було лише шість. Зовсім небагато, чи не так? У настільки юному віці зазвичай радієш подарованим розмальовкам та пишним бантикам, із наївним трепетом чекаєш першого сміху шкільного дзвоника на Святі знань і сонячно усміхаєшся маминим словам про «найцікавіше попереду»,  бо, дійсно, – попереду ціле життя.

Мало задумуєшся, чому місто, раніше схоже на галасливий мурашник, поступово перетворюється на гори обвуглених бетонних руїн.

Липневий день, що став точкою неповернення, я не зможу забути ніколи, як би сильно не воліла позбутися тягаря нечітких емоцій та світлин пам’яті, гіркий післясмак яких залишив відбиток на всій подальшій долі. Ніч же стала першою проведеною в оточенні холодних підвальних стін мукою. Я, маленька,  була така нажахана, що ледве могла зв’язати докупи кілька слів, увага щоразу металася до глухого реву снарядів назовні, неначе землею крокували сотні потворних велетнів. Під кожним їхнім кроком стогнала земля, а моє тіло інстинктивно здригалося, шукало порятунку в маминих обіймах. Здавалося, темрява не відступить ніколи.

Тільки подарований татом іграшковий зайчик зміг схаменути переляки дитячого серденька; він – утілення любові близьких, які завжди поруч.

Відтоді минуло вісім років, наша родина знайшла прихисток у Миргороді, що на Полтавщині. Увіпхнути все життя в одну валізу виявилося справжнім випробуванням, більше моральним, аніж фізичним. Полишаючи дім на Донеччині, ми з батьками усвідомлювали, що надовго прощаємося з рідним будинком у містечку Залізному, (але інколи вривалося в душу страшне, руйнівне «назавжди»), проте десь, у далекому куточку серця, жевріла надія – ще  хоч раз зібратися на веранді на тепле застілля, мережане душевністю розмов і щирістю мирних почуттів. Посеред нового міста, у тенетах чужих вулиць і незнайомих облич я лишилася на самоті, зовсім одна: ні подруг, ні однокласників, ні близьких сусідів тітоньки Світлани та дядька Віктора… але принаймні у безпеці. Та війна наздогнала нас і тут.

24 лютого 2022 року стало моторошною ретроспективою. Для українців повномасштабне вторгнення було нищівним потрясінням, жахливим у своїй брутальності, моєю ж єдиною емоцією став смиренний відчай упереміш із чітким розумінням: нашого дому більше немає.

Звісно, поки то було не усвідомлення факту, скоріше сухе передбачення незворотного, яке збулося згодом. Стіни й міцний фундамент оселі трималися до останнього, доки два роки потому їх не знищила вщент російська ракета. Очікувано, до німого крику боляче, та життя навчило, що дім визначається зовсім не кількістю кімнат чи адресою, а рідними людьми, які бережуть тебе, що б не сталося.

Війна розколола моє життя на дві половинки: «до» і «тепер», ще дала  переконання, що сила все-таки в єдності.

Тож коли моя родина переїхала на Київщину, ми з батьками поринули у світ волонтерства та взаємодопомоги. Літні люди та діти, жінки й чоловіки – усі, з ким мені довелося познайомитися, були зовсім різні, але мали незмінно спільну рису: втомлені смутні очі, немов у перелітних птахів. Серед неприкаяних душ я нарешті зрозуміла, що помилялася щодо своєї самотності, бо ж ось ті, чиї переживання можу осягнути як власні.

Мій шлях, такий незначний в масштабах буремного сьогодення, – це десятиліття невпинної жаги до свободи й щастя, череда краху й надії, одвічна як саме життя.

Коли ціною боротьби та жертв над Вітчизною нарешті запанує омріяний мир, світові доведеться почути міріади інших голосів, які пережили жахи окупації, терору, насилля, бачили все без прикрас, зовсім не так, як змальовує кінематограф. Ви досі переконані, що війна там, далеко, за лінією фронту?..