«Вакуумна бомба упала поряд з нашим будинком»

Донька Світлани з онукою виїхали у переповненому потязі на захід, а згодом вона сама повернулася додому, щоб відремонтувати будинок, пошкоджений обстрілами

Я проживаю навпроти військової частини. Ми з чоловіком були вдома, він збирався на роботу – і тут почалися постріли. Сусід прибіг, мовляв, бігом ховайтеся в погріб, бо війна. А я ще подумала, що такого не може бути. 

Аж коли постріли стали все дужче та дужче, тоді вже сусід сказав, що ми в епіцентрі і нам потрібно виїхати з будинку. Вивіз нас до своїх знайомих, а наступного дня вакуумна бомба впала в 10 метрах від нашого будинку. Тепер він, звичайно, пошкоджений, а сусід, можна сказати, нас врятував. Весь асфальт, що був біля нас, опинився в нашому дворі, ми потім тачок 50 вивезли. Дах злетів, балки всі переламані, вікна, двері повилітали – все потрощило.

Охтирку десять днів обстрілювали. Не було такого дня, коли б ракети не летіли. Я дуже за дітей переживала, вони були в іншому місці. Потім був шок, коли відправляла їх за кордон – а вони не повернулися, бо перед війною виграли грін-карту. Зараз онука з донькою в Америці.

Коли почали плакати діти, донька з онучкою, бо онучці було дуже страшно – я зрозуміла, що їм треба виїжджати. Я не збиралася з ними їхати, але побоялася садити в автобус.

У Львові ми вийшли заморені, бо не спали і цілу ніч на підлозі сиділи - людей же купа була. Почали телефонувати, щоб хоч десь переночувати, але ніде було неможливо знайти місце. Потім там знайшли родича, який прихистив нас, ми переночували. У мене піднявся тиск, я не могла вже йти, думала, хоча б дітей до кордону доправити. Та добралися ми з Божою допомогою. Йшли пішки годин вісім, напевно, до польського кордону. Там були намети, можна було випити чаю, зігрітися. 

У нас родичі в Чехії та в Польщі, ми подумали: куди перший автобус буде – туди і поїдемо. Оголосили, що в Прагу. Коли туди приїхали, то дитина довго від усього відходила. Там пішла в школу, і на конкурсі «Війна у твоєму житті» малювала пів обличчя щасливим, а пів обличчя в сльозах. Їй 14 років, вона була дуже налякана, особливо коли почали літаки бомбити, коли ракети летіли. 

В них ще собачка, і вона так гавкала, що й голос пропав. Онука переживала за собаку, яка залишилася з чоловіком. Та й добре, що не взяли, бо в потязі їхали чихуахуа, то вони там задихалися - хазяї не знали, що з ними робити.

Я відправила дітей та повернулася додому. Щоб якісь труднощі почалися – я б не сказала, тому що допомога була звідусіль. Єдине, переживали, щоб будівлю нам відремонтувати. У мене взагалі стіна вивалилася в домі, і хлопці мені її заклали цеглою. 

Тяжко тільки морально – через дітей, які гинуть, а все інше переживемо. Я не голодна, живу зараз у людей, отримую виплати як внутрішньо переміщена. Роботи немає, тому що немає здоров’я. Я не зможу вже ніде працювати, бо ці панічні атаки досі не проходять. У нас багато родичів похилого віку, ото як можу – допомагаю, доглядаю.

Мій чоловік мене налаштував, що весною буде перемога. Я в це вірю. Думаю, що Україна розквітне, зазвучить дитячій сміх, зацвітуть сади – і будемо ми жити гарно за всіх, хто загинув, хто поклав за нас своє життя. Шкода, що хлопці найкращі полягли та ще, мабуть, поляжуть. Серце крається.