Нас війна застала на відпочинку - ми були далеко від дому. Нам невесело було: серце - в Маріуполі, рідні були там. Я не знала, що з моєю сім’єю. Пропав зв'язок, а мої рідні жили в центрі міста. Моя вагітна старша сестра просиділа в підвалі до кінця березня, з нею ще було четверо дітей. Це було дуже важко. Я розуміла, що я нічим не можу допомогти, вивезти їх ніяк. 

Зараз ми не можемо повернутися в Маріуполь. Зв’язатися з рідними я могла через знайому, яка залазила на багатоповерхівку і якось телефонувала. 

До сестри я додзвонилася теж не напряму, а через знайомого, який працював у поліції. Він виїхав у Бердянськ, розповів що з нею, а безпосередньо з нею я поговорила, коли їх вивезли на територію росії, в Таганрог. Я через естонських волонтерів знайшла волонтерів із Москви, які допомагають вивезти людей з Росії, і сестру з дитиною вивезли на територію Польщі. Вона народила хлопчика, зараз вони в Польщі.

Ця ситуація була шоком для нас усіх. Я не знаю, навіть не можу уявити, коли ця війна закінчиться.