Кузняна Анастасія, 18 років, Харківська область, смт Коротич, Комунальний заклад «Харківська спеціалізована школа І-ІІІ ступенів № 93 Харківської міської ради Харківської області імені В.В. Бондаренка»

Один день! Який він, той день, що не виходить з моєї голови? Щасливий чи ні?

Минають дні за днями. Вони складають роки. Звичайно, це щасливі й радісні дні мого безтурботного й веселого дитинства. А хіба може бути інакше? Згадую слова В. Короленка: «Людина створена для щастя, як птах для польоту.» 

Прокидаючись щоранку, я зустрічаю світанок, чую теплі й лагідні слова батьків. І мені радісно від цього, не дивлячись на холодній дощ за вікном чи зимову сніжну завірюху. Це, справді, щастя!

Та ось у моїй пам’яті закарбувався один день. Його забути я не можу. Це квітневий день дві тисячі чотирнадцятого року. Згадую хвилювання мами, тривожні новини з телеекрану. Мені здалося, що в цей день серця всіх українців ніби зупинилися на мить від того, що кордон на Сході України перетнули російські найманці. Це вони порушили наш мирний спокій. А відважні українські солдати сміливо відправились захищати рідну Батьківщину, віддаючи своє молоде життя за кожен крок землі рідного краю.

Цього дня у моїй свідомості весь час крутилися слова: постріли, гармати, кровопролиття, поранені, мертві... Це справжня війна. Таке страшне і жорстоке слово, що приносить лише горе та нещастя людям. Від нього по спині пробігають мурашки. Я чую у цьому слові гул гармат, автоматні черги, бомбардування, крики і зойки жінок, сльози розпачу. У війни одна мета – убивати людей. З цього дня усі забули про спокій, боялися виходити з домівок, лякалися будь – якого шарудіння.

Уже летіли, немов чорні ворони, звістки одна за одною про загибель наших захисників, отих молодих хлопців, які ще не встигли відчути смак життя. У тяжкій жалобі матері й батьки, дружини й діти.

Напевно, саме в цей момент війна почалася для мене. Я дивилася сумно у вікно, на очі наверталися сльози. Мені тоді здавалось, що верба на моєму подвір’ї зажурено схилила віти донизу. Весна пробуджувала все навкруги. Повертались на Батьківщину пташки, та тільки вона зустріла їх невеселою звісткою. Не в радість мені теж були пташині співи. О, як мені хотілось, щоб цей день був уві сні, а не насправді.

Не можливо передати словами ту реальність, з якою зустрілися люди на окупованих територіях. Вони сповна впізнали горе і поневіряння, були змушені залишити рідну домівку і шукати прихисток у іншому місці. Таким людям почали допомагати волонтери. Саме тоді мої батьки знайшли зв’язок з ними і підтримують його весь час, допомагають, чим можуть. Відтоді я усвідомила, що моя родина не байдужа до чужого горя, яке принесла війна.

А що було б, якби вона припинилась? Уявіть, яка це радість! Щастя повернулося б у кожний дім. Мир запанував би в усій Україні як найголовніша цінність суспільства. І тоді, можливо, кожен із нас цінував би мир по – іншому й оберігав його як зіницю ока. Хочеться вірити, що так і буде: настане мир і порозуміння буде досягнуто.

Ніхто не посміє руйнувати цілісність України, бо ми не дамо. Я дуже хочу, щоб настав такий день якомога швидше, щоб повернулися наші герої з поля бою у рідні домівки й у кожного з нас було чисте і мирне небо над головою. Бажаю людям бути толерантними й терпимими, уміти домовлятися без воєн, щоб жодна дитина у світі не знала, що таке війна.

Але, на жаль, поки що це моя найзаповітніша мрія. Та я думаю про майбутнє з оптимізмом. Глибоко вірю: прийде мир на Схід України, і отой жахливий день, про який немає в мене приємних спогадів, більше не ятритиме мені душу і серце. Не треба таких днів. Ніколи. Хай завжди буде скрізь мир і спокій, бо ми того варті!