Я жила у Гуляйполі, займалась підприємництвом. В наше місто війна прийшла третього березня. З ранку як почали обстрілювати! Ми з сім’єю ховались у в підвалі свого будинку. За мінусової температури ми там сиділи і вдень, і вночі. Що ніч, що день – все однаково - там не розумієш, день це чи ніч. Можна було тільки на хвилинку виглянути, бо місто постійно обстрілювали.

Найгірше, що не було ніякої інформації, зв’язку - ми жили в закритому просторі й не знали, що робиться за стінами. Переломним моментом стало, коли по обидві сторони нашого двору - на городі й перед домом - впали міни. Тоді ми вирішили що потрібно їхати.

Це був шок – покинути своє місто, свою домівку зовсім без нічого. Це дуже тяжко – все залишити і поїхати. Це перевернуло все життя. В один момент родина опинилась без нічого, ми перетворились у бомжів. Не хотілось вірити, що потрібно все залишити, і не буде куди повернутися. Ми тільки недавно зрозуміли, що це все серйозно і надовго.

Ми виїжджали своїм транспортом, а взагалі, були автобуси, і в евакуації нічого проблемного не було. Потім ми ще поверталися, щоб забрати звідти батьків.

Мабуть, найкращою подією за весь цей час було те, що наші українські воїни не дали оркам зайти в Гуляйполе. Ми довго не могли зрозуміти, окупують нас чи ні. А коли стало зрозуміло, що до міста не зайдуть, було дуже приємно.

Зараз найбільша проблема в тому, що немає роботи. Я шукаю будь-яку, на професію вже не дуже звертаю увагу. Звичайно, відчуваю нервову напруженість, але намагаюсь думати про хороше й вірити, що завтра буде краще. А наше майбутнє буде щасливим, красивим і мирним - без цього ніяк.