24 лютого рано-вранці я вийшов у двір і побачив, як прямо над головою пролетіли дві ракети на Запоріжжя. Тоді подзвонила сестра з Бердянська і сказала, що у них вибухнула ракета, а 27-го ми вже все відчули на собі: коли ракети падали вже по нашій вулиці.

Вночі прилетіла ракета до сусідів, на хаті дах знесло. Там жила пенсіонерка, 78 років. Спочатку мені зателефонував сусід і сказав, що в нього щось шипить. Думав, що міна прилетіла, і просив прийти йому двері відчинити, бо сам не міг.  Коли я їх відчинив, то почув запах газу і подумав, що перебило газову трубу. Посвітив кругом ліхтариком і побачив, що в сусідки даху немає. Чую, бабуся кричить: «Коля, допоможи мені!» Ми зайшли, якось відкопали її. Вона спала, ми до ранку з нею просиділи, а на світанку подзвонили сину. Через десять днів вона померла - мабуть, від шоку.

Евакуацію ми постійно відкладали. У мене один друг казав, що жінка на день чотири рази чемодани збирає і розбирає. Мабуть, якби у нас там було світло, вода, то ми б звідти не поїхали. А так - вже нічого не було, по воду треба було їхати. А це - кілометри, які й не знаєш, доїдеш чи ні.

Не знаю, що там в Гуляйполі залишилося. Там зараз лінія вогню. Їздимо туди по речі. У нас осколками дім побило, а є такі дома, що і дахів немає, і нічого. Так що в порівняні з іншими у нас ще будинок стоїть. Заради хати, думаю, ми повернемося. Ми ж туди їздимо майже кожен тиждень – як волонтери. Люди, які там залишились, дзвонять і просять привезти то одне, то інше. Пусті ми ніколи туди не їдемо. В Запоріжжі все добре, допомога є, дають – і дякуємо.

В Запоріжжі трошки інші люди, інакше живуть. У нас змінилися цінності, добріше відносимось до всього живого: адже людина є людина, і до неї має бути тільки гарне відчуття. Горе зближає. До війни звикнути не можна. Кожного разу, коли на непідконтрольну територію їду, то переживаю, думаю. Як все це страшно!  

Мені здається, що не скоро це скінчиться. Все затягується, і ми це бачимо. Кожен день місто обстрілюють, і кожен раз це - чийсь будинок або установа. І кожного разу, як приїжджаю, живого лишається все менше і менше.

Хочу, щоб у мого сина-студента було майбутнє. Хочеться, щоб життя було хоч би таке, як до війни.