Обстріли в Сіверськодонецьку змусили Олену та її родину залишити рідне місто. Смерть та руйнування скрізь шокували жінку. На це неможливо було дивитись. 

Я родом із Сіверськодонецька. Там минуло моє життя, там я працювала в школі, виховувала доньку. Здавалося, що навіть якщо знову буде напружено, як у 2014 році, то це швидко мине.

Перший день повномасштабної війни неможливо забути. Ми прокинулися, як завжди, збиралися на роботу. Я працювала в школі, доньку теж готувала до занять. І раптом почали приходити повідомлення від батьків моїх учнів, що дітей до школи вони не поведуть. Я спочатку навіть не зрозуміла, що відбувається. День починався звичайно. Потім у вчительській групі написали, що почалась війна, діти до школи не йдуть, але вчителі мають з’явитися.

Я пішла на роботу, а донька залишилась вдома. І саме тоді пролунали два страшні вибухи. 

У нашому місті був невеликий аеропорт, і від вибуху вікна в моєму кабінеті буквально тремтіли. Стало зрозуміло, що це - не на два дні. Я забрала зі школи трудову книжку про всяк випадок. Кілька днів ми ще чекали, самі не знаючи на що, бо хотілося вірити, що все швидко закінчиться.

Коли почалися сильні обстріли, я зрозуміла, що потрібно виїжджати. 6 березня я виїхала з донькою. Батько вагався до останнього. Він казав, що такого не може бути, що місто не захоплять, що все закінчиться за кілька днів. Я виїхала, а вже наступного дня обстріли стали дуже сильними.

Найбільше шокувала смерть і руйнування. Коли бачиш, як неподалік горить, коли чуєш вибухи, розумієш, що це зовсім поруч. 

Рідні розповідали, що на власні очі бачили загиблих. Найстрашніше - це зруйновані людські життя. А ще - страх від того, що немає куди їхати і немає впевненості в завтрашньому дні.

Ніхто нас не евакуйовував. Таксі було важко знайти навіть до сусіднього Лисичанська. Звідти вже ми потягом їхали на захід, самі не знаючи, куди саме. Доїхали до Львова і зрозуміли, що це - фактично остання зупинка. Казали їхати до Ужгорода. Я спочатку поїхала туди, потім - у Славське, бо сестра виїжджала з Харкова, і ми домовились там зустрітися.

Наші дороги згодом розійшлися. Я поїхала до подруги в Сколе. Ми прожили там приблизно місяць у невеликій однокімнатній квартирі. Подруга жила з донькою, і ще ми з дитиною приїхали. Було тісно і непросто, але вона сказала, що вибіжать мене зустрічати, і що якось розмістимось. Сусіди приносили їжу. Місцева організація дозволяла переселенцям обрати одяг, бо зрозуміло, що виїхали ми практично з однією сумкою. Ця людська небайдужість зворушувала до глибини душі.

Батько виїхав наприкінці березня. Спочатку був у Тернополі в моєї сестри, але вона планувала виїжджати за кордон. Ми вирішили зустрітися в Хмельницькому. Трохи помандрували Україною і вже два роки живемо тут разом.

Майбутнє я бачу тільки мирним. Дуже хочеться, щоб Україна відродилась, відбудувалась, щоб ми повернулися додому. Бо як би добре не було в гостях, а вдома краще. І хочеться, щоб наш дім залишався українським.