Лівандовська Вікторія Володимирівна, 14 років, 9 клас, Яришівська філія

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Зінчук Людмила Вікторівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Я досі пам’ятаю, як двадцять третього лютого, ми з класом вітали нашу вчительку з історії з днем народження та веселились, але ніхто не знав, що станеться завтра…

Двадцять четверте лютого 2022 року. Цього дня я мала йти в школу, він мав бути таким же, як і інші. Але, не сталося як гадалося і вранці, коли я вже досипала почула як мама розмовляючи з кимось по телефону сказала таку фразу : «На Київ напали… ». Того дня я встала раніше ніж потрібно і почала одягатись та збирати речі. Нашу країну і раніше лякали про таку війну (повномасштабне вторгнення), деякі розводили паніку, а деяким було все одно. Говорилось, що війна почнеться 16 лютого, ОСОБЛИВО, в TikTok.

Коли вже ми з мамою зібрали речі і нас завезли в село. Трохи облаштували погріб і підготували тривожний рюкзак на трьох й документи. Мама поїхала на роботу, а ми з бабусею лишились самі. Ще я почала переписуватись з однокласниками і шуткувати про війну, щоб відволіктись. Я не збиралась лягати спати, хоч і було вже за дванадцяту, бо було трохи лячно спати, але мама, яка ночувала на Вінниці в квартирі, говорила, щоб я лягала спати, та вона в ту ніч так і не спала.

Третя година ночі, а може й пів четвертого, вже й точно не пам’я таю. До мене зателефонувала сусідка, яка є моєю однокласницею і говорить, що почалась повітряна тривога. Я підскочила і зразу побігла в кімнату до бабусі, й сказала, що тривога й ми з документами та речами спустилися в льох. Ми подзвонили до мами, вона сказала, щоб дзвонили кожні п’ятнадцять хвилин, а після закінчення комендантської години ,вона приїхала. В погребі ми співали й танцювали, лишень би забути про ситуацію навколо.

Спочатку кожної тривоги ми спускались в підвал, або були на вулиці біля нього чи в літній. Але через декілька місяців вже й не виходили з хати, зараз же я тільки переходжу на інше ліжко і продовжую спати. Вже через дві неділі відновилось навчання, і я чесно кажучи була трішки здивована і обурена, що в країні воєнний стан, діти досі перебувають в стані шоку, а нас заставляють вчитись…

Був день, коли ракети пролетіли прям над нашим селом. Це був один з весняних вечорів, я спокійно робила фізику і слухала музику, бабця ж робила бухгалтерію за комп’ютером, я почула, що щось бахнуло, була надія, що грім, але коли другий раз це відбулося, вибігли на вулицю. Деякі люди бачили декілька ракет, та я жодної не побачила.

Чотирнадцяте липня. Ювілейний, дім Офіцерів. Того дня я вже проснулась і лежала втупившись в телефон, хоч мені бабуся говорила вставати. До того ж почалась повітряна тривога, я мала вставати і почули вибухи. Зразу встала і, накинувши щось на себе, вибігли на вулицю. Ми взнали, що кинули ракету в центр нашого МИРНОГО міста. Це був ШОК.

Через три дні я написала мамі свого маленького братика і спитала, як вони, говорили, що живуть в неї на роботі, в них є там великий підвал і всі умови для проживання. Говорили, що батько і бабуся з дідусем по його лінії не дзвонили і не писали. Я згадала, що мені теж, а з’явились вони через декілька місяців.

Моє життя дуже змінилось після початку повномасштабного вторгнення, можна сказати живем від тривоги до тривоги, та коли літають літаки та вертольоти досі іноді страшно, особливо, коли низько літають. Особливо, перші місяці спала вдягнута в штани та теплу кофту, стало, як на мене набагато менше часу, ніж було. Ще гірше почала висипатись ніж було, через навчання і повітряних тривог. Я хочу, щоб наша країна здобула перемогу над рашистами та всією росією! Я хочу мирного та щасливого майбутнього!