Олєйнік Каріна, 15 років, 9 клас, Тиманівський ліцей Тульчинської міської ради Вінницької області
Вчитель, що надихнув на написання єсе: Семенова Наталя Василівна
Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"
До початку війни, мушу визнати, я взагалі мала вузьке світобачення і зовсім не цінувала те, що мала: своїх близьких, друзів, себе та своє життя, а на такі речі як сонечко, хмари, голоси людей і ще багато іншого я не те що не звертала уваги, я, мабуть взагалі на підсвідомому не розуміла та не відчувала цього.
Після 24 лютого моє життя та життя моєї родини кардинально змінилось. Якщо брати з самого початку, то я, мабуть, не могла усвідомити та прийняти той факт, що реально почалась війна. 24 лютого я спала, але мої сни перервали вибухи.
Я живу близько від того місця, де падали ракети. Мій дім трусився, і я пам'ятаю переляканий мамин голос "Почалась війна".
Пам'ятаю, як безкінечно чекала слів від тата "Карін, збирайся в школу".
Пам'ятаю смс від вчителя "Діти, сьогодні в школу не йдемо".
Пам'ятаю, як вперше прочитала молитву, яку навіть не знала напам'ять. Пам'ятаю, як писала рідним "Як ти?"
Пам'ятаю, як сиділа, і мені вперше було дуже страшно.
Тоді вперше батьки мене так сильно та ніжно обійняли, а мама тихенько сказала: "Все буде добре". Я не могла тримати сліз, я плакала, як плачу зараз, пишучи цей текст, я пишу та плачу, я плачу та пишу. Для моєї родини цей день став.....?
Якщо чесно, я навіть не можу підрати слів, щоб описати цей день, але для мене це було попадання в серце, коли я переосмислила всі цінності, життя та все, що можна було переосмислити.
Спочатку мої батьки часто дивились новини, і я теж, але я не стільки багато, як вони. З того самого моменту в моїй родині стало мало спілкування та багато негативних емоцій. Було багато злості, яку ми виливали один на одного. Але так було не завжди, наші відносини стали переривчастими, або ми по 10 разів сварились і не розмовляли днями, або допомагали один одному та навіть були Обійми. Було складно знайти спільну мову тому, що батьки завжди говорили лише про війну і примушували мене теж про це говорити. Згодом я до кінця зрозуміла, що це все таки війна, і я вирішила втекти від реальності, втекла в уроки, спорт та творчість. Пам'ятаю свій перший вірш про війну та те, як його оцінили батьки, після того, як прочитала, ми всі мовчали: було боляче.
А ще я не можу сказати, що найбільше приголомшило моїх батьків після початку війни, але точно можу сказати за себе.
Я зараз, як і тоді, не можу зрозуміти того, наскільки людина повинна бути зламана та пуста, холодна, черства всередині, щоб голими руками вбивати інших заради матеріальних цінностей. Я ніколи не буду розуміти такі речі!
Мій розум мені шепче: "Вони фізіологічно такі самі, як ми"
Підсвідомість кричить: "Росія - це не земля, а росіяни - не люди". А серце просто безмежно плаче за кожного нашого воїна, за кожну невинну дитину, та за тих людей, яких вбивали вороги, тому що вони просто були живі.
Сьогодні якщо б мене запитали: "Що означає для тебе мир?", я б сказала: "Це коли росія складе зброю та залишить нашу землю".
Але зараз це точно не те, що я скажу.
Так. Я чекаю миру, але коли він настане, я точно не буду радіти, так само як не будуть радіти батьки, чиїх дітей вбили, так само як не будуть радіти діти, які залишились сиротами, так само як і матері синів, які не повернуться з квітами в руках та словами "Мамо я вдома, живий!", тому що вони не повернуться уже ніколи. Мир настане, він буде здобутий найбільшою ціною в світі. І ніхто ніякими грошима та словом "Перемога" не компенсує мільйони поломаних людських життів.
Мир для мене - це коли вдень Перемоги вся земля буде вшановувати тих людей, які поклали життя задля нашої свободи. І повірте, що всі зруйновані міста, села, будинки, мости, дороги, все відбудується та відновиться. Єдине, що не відновиться - це ЛЮДИ. Наші люди, а це чиїсь бабусі, дідусі, батьки, брати, сестри, діти, друзі, рідні, всі загиблі Українці!
