Світлана Петрівна з чоловіком виїхала з села поспіхом. Коли вони повернулись за речами, побачили, що в їх хаті стирчить снаряд

Я з Харківської області, село Кам'янка. До війни ми жили добре. У нас село було гарне: з газом,  асфальтоване, розвинуте. Але з приходом окупантів життя погіршилося.

У перший день війни ми сиділи за столом і я почула, що стріляють. Ми вийшли на двір - думали, що це десь у лісі. А тоді як глянули – там такий бій іде! І почала горіти хата на околиці села. Ми ніколи не думали, що росія нападе на нас, дружно жили з ними. Навіщо все це треба було?

Зараз село розбили повністю. Там нема майже нікого, а було більше, як півтори тисячі жителів. Жодної хати цілої немає. Там було неможливо жити, і ми виїхали. Виїжджали ми з труднощами. Чоловік мій був після операції, він спіткнувся й знову пошкодив ногу. Потім у Запоріжжі йому переробляли операцію. Зараз він уже почав ходити.   

Ми з чоловіком - інваліди другої групи, тож на власній машині виїхати не могли, залишили її вдома. Автобуси до нас приїхали, вивезли. Через деякий час ми трохи оговталися й поїхали додому, щоб хоч якісь речі взяти. Але виявилося, що в нас нема нічого - у хаті все перевернуте. До того ж, в нас снаряд прямо в хаті стирчить - влучив у газову пічку і через стінку у ванній у пральну машинку. Пожежі не було - так він і залишився в хаті.

Нашу хату розбили, пограбували, все забрали.

Дуже важко і хочеться додому, але там зараз бої йдуть тяжкі.  

Життя змінилось. Одна наша донька виїхала до Польщі з дітьми, інша тут - у Запоріжжі.

Але люди згуртувалися, стали рідними. Як побачу із села кого-небудь, аж душа радіє. І коли зі своїх хтось зателефонує, теж радісно. Наших односельців усіх доля розкидала. Багато людей вивезли в Харків, у гуртожитку поселили.

Не знаю, коли це скінчиться. Точно знаю одне: поки політики не заговорять між собою, будуть люди гинути. Мені б так хотілося, щоб вони закінчили це все. Хочеться миру для нас усіх.