«У перші дні війни мене контузило – втратила слух»

Наше селище знаходиться саме на лінії розмежування. Із 2014 року нас бомбили з обох боків. Я не ховалася, бо син заборонив бігати в підвал. Він боявся, що мене десь осколком уб’є. Мене дивом вдома ледь не вбило. Так бомбили, що в нас вікна повибивало разом із рамами. Дах був, як решето. Ми п’ять років жили, як у будці, тому що вікна забили розрізаними паласами та плівкою.

У перші дні війни мене контузило. Слух я втратила, але потім слух трішки вернувся, хоча вже не такий. Снаряди поруч впали: один у трьох метрах, другий – у десяти. Я тоді була вдома. Сиділа біля того проміжку стіни, що між вікнами. Син каже: «Мамо, піди звідти». Я кажу: «Андрійку, якщо будуть осколки, вони ж не будуть летіти в стінку». І тут 12-сантиметровий осколок пролетів просто в мене над головою.

Майже рік ми були без води, без світла. Привозили хліб через день. Машина приходила до 12 годин; устиг взяти хлібця – добре, не встиг – значить, ні. Магазини працювали, але кількість продуктів харчування була обмежена.

Пенсія в мене маленька, хоч і чорнобильська. Ми із сином живемо вдвох, нам цієї пенсії вистачає тільки кінці з кінцями зводити.

Я мрію, щоб було тихе й мирне життя, більше нічого. Раніше все в нас було, зарплата була невелика, але ми на цю зарплату і кредити оформляли, і жили нормально.