«Води в нас не було більше року»

Сергій Миколайович приїхав до матері, коли почалися обстріли, разом із нею пережив жахи війни. Люди, як могли, виживали без води під гуркіт стрілянини та свист куль.

Це було влітку 2014 року, у серпні чи вересні. Я тоді був в Авдіївці з дружиною, дітьми та внуками, а мати – у Верхньоторецькому. Почали стріляти – звичайно, довелося їхати до матері. Тут усе гриміло, гуркотіло... Ми нікуди не виїжджали, ховалися в льохах. Будинок наш тоді постраждав, особливо дах. Були проблеми з водою, із пересуванням – та з усім.

Води не було більше року. Ми в людей брали, ходили набирали баклажки й каністри. Вода в нас у селищі солона. Дізнався, що десь є хороша криниця, і поїхав туди на велосипеді.

Щодня стріляють, добре, що не по селищу, а по позиціях. Щодня це все чути: стріляє та стріляє – і міномети, і кулемети великокаліберні, та все, загалом, було. І гаубиці чуємо, як стріляють. Я в армії служив, знаю, що це таке.

Мрію, щоб це припинилося. Усі люди про це мріють. Я родичів по той бік, за лінією розмежування, не бачив уже стільки років...