Я з Оріхова. Усе життя пропрацювала в сфері побуту. Була підприємцем, надавала послуги мешканцям міста з пошиття й ремонту одягу. Мені 59. Зараз я, так би мовити, зависла: ще не на пенсії, але роботи нема. Сиджу на шиї у брата і доньки.
Важко. Сидимо ми в Запоріжжі, як то кажуть, на пташиних правах, і не знаємо, чи буде нам куди повертатися. В Оріхові немає жодної домівки, яка б не постраждала. І сьогодні також усю ніч місто бомбили.
Поки ми в Оріхові перебували, газ ще був, а найбільші перебої були зі світлом. Ми тижнями сиділи без електрики. А зараз уже там нічого нема. Що було в запасі, те і їли. При нагоді намагалися щось готувати, щоб було чим годувати сім’ю.
За що вони б’ють по мирних жителях? В Оріхові немає жодної важливої інфраструктури!
Ми сиділи там до останнього. А коли терпець урвався – нас брат вивіз із донькою та онукою, а сам повернувся додому. Я думаю, радості ні в кого немає від цієї війни. У нашій родині – точно. Жили собі тихо та мирно, а тепер у такому віці я - безхатько. Що мене може чекати?
Уся наша рідня виїхала в один момент. У всіх терпець увірвався одночасно. Брат туди-сюди мотався, йому на блокпості підсаджували людей – і він вивозив на Запоріжжя. Сусідів теж вивозив. Забрали ми з собою і собачку, і котиків, і кошенят. А як же їх залишиш? Вони ж - члени нашої родини. Ми навіть папужку забрали, там залишилися самі кури.
Ми розраховували, що через два-три тижні повернемося додому. Найдужче я за онука переживала. Коли ми виїхали, йому було тільки п’ять років. Тяжко було дивитися на дитину, яка у своєму віці вже таке пережила, чула, як навколо стріляють.
Хочеться гарного майбутнього для наших дітей, а як буде насправді – не знаю.