Мені 77 років. Я з Пологівського району, з Кам’янки. 

Повз мою хату йшли танки. Їх було більше двохсот. Потім почали роз’їжджатися по вулицях. Мене всю трусило, я дуже боялася. Дочка сказала, що будемо виїжджати. Вони мене не залишили, забрали з собою. Я пережила два інсульти, сама не можу перебувати. Не бачу на обидва ока. За мною потрібно доглядати. 

Серед ночі люди збиралися й виїжджали. Я навіть не зрозуміла, куди. У чому була, у тому й поїхала. Добиралися дуже довго до Запоріжжя - 17 чи 18 годин. Через кожні кілька метрів зупинялися на блокпостах.

Нам давали гуманітарну допомогу, дочка ходила отримувати. У дочки двоє дітей. Син служить. Я дуже додому хочу. Щодня плачу. Тиск у мене високий, я постійно на таблетках. А тепер ще й ліки перестали давати. 

Як на мене, хай би хоч через тиждень та війна скінчилася. Ми покидали свої домівки, а росіяни позалазили в них, позабирали все. Так не можна говорити, але мені - аби вмерти спокійно. Хочу повернутися на свою землю, щоб померти вдома, а не в чужих людей.