До війни я працювала на шахті. Все у нас було, жили нормально. Думала, піду на пенсію - буду вдома сидіти. Ну, пенсія у мене не дуже, маленька, мізерна. До сих пір працюю. Все тому, що не вижити на цю пенсію. Працюю сторожем в училище. За 24 години працюю. Інакше ми помремо, не виживемо. Квартири дорогі, комуналка – все дороге. Ліки теж треба купувати.
Дуже важко. Молоді ніде працювати. Перспективи для молоді немає ніякої. Молодих багато повиїжджало. Ті, що залишилися, зараз позакінчують училища, технікуми. Куди їх влаштовувати? Мені здається, їх нікуди влаштовувати. Тільки в шахти. У нас тут три шахти або чотири залишилося, і то, може, закриються. Ніде працювати молоді.
У 2015 році влучив снаряд у дах. Ми в підвалі сиділи. Пів будинку не стало взагалі, даху.
Привезли шифер якийсь старий, зібрали. Я розумію, був важкий час. Але зараз же 2019 рік уже. Можна щось зробити, щоб нормальний у нас був дах? Під’їзди не роблять нам. Розбитий під’їзд уже три роки стоїть. Ніхто нічого не хоче робити, ніхто. Дах тече. Ось які у мене зручності. Була і комісія в мене. Прийдуть, подивляться, залізуть на горище, подивляться – і все.
Я зараз опікую свого онука. Мама з татом молоді, захотіли своє життя влаштувати. Молоді люди живуть для себе – тато окремо, мама окремо, в мами інша сім’я, у тата інша сім’я, все. А бабусі дістався онук. Ось уже шість років зі мною.
Батьки його не в цьому місті живуть. Як то кажуть, діти батьків не вибирають. У житті все може бути. Він уже дорослий хлопчик, він все це розуміє. Я не помічаю з ним ніяких складнощів. Він мені допомагає в усьому. Я не відчуваю, щоб важко мені було. Важко одягнути-взути. А так скрути він мені не робить, я звикла до нього.
Ми сідаємо, разом радимося. Все разом ми робимо. Він і допоможе мені, і піде в магазин, скупиться, і води принесе. Бабуся, давай я тобі те зроблю, бабуся, давай я тобі те зроблю. Він молодець у мене.
Це було 8 грудня. Він гуляв на дитячому майданчику. І там біля будинку 35-го впав снаряд чи міна. Вони на дитячому майданчику гуляли – і осколками його поранило в поперек. Він лежав у лікарні, операцію йому робили. Зараз він отримав статус дитини, яка постраждала в конфлікті.
Коли пролунав постріл, я кричу: «Микито!» Він каже: «Я йду». І він в гарячці піднімався, накульгував. Я думала, його просто контузило. А коли він зайшов, він почав втрачати свідомість, і у нього на спині курточка, светрик був, і дірка була прогоріла. Забрали його в лікарню, прооперували, дістали осколок.
Нам нікуди їхати. Де нас і хто чекає, куди я поїду? Тут ми народилися, тут я виросла, тут у мене вся сім’я, мама з татом жили, діти повиростали, онуки. Куди ми поїдемо? Нікуди нам їхати. Ось так і будемо жити. Страшно, коли дуже стріляють. Ось це страх. Але не за себе, а за дитину.
Мені щоб тільки Бог дав здоров’я, більше я нічого не потребую. Щоб Бог дав нам здоров’я, щоб я підняла онука, виховала, вивчила. У нього, крім мене, нікого немає. Щоб нерви були спокійні, щоб ми спали спокійно, щоб не переживали. А так більше нічого не хочу.
.png "Імена")
