Єфіменко Олеся, 11 клас, Комунальний заклад "Мелітопольський ліцей-інтернат ІІ-ІІІ ступенів" Запорізької обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Шевченко Інна Михайлівна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни…1000 днів в евакуації…1000 днів в окупації…1000 днів жахів, втрат, відчаю. Яких тільки бід не пережили українці за цей час. Де б не знаходились українці, чим би не займались, а біда у всіх одна – війна.

В безпечній Європі тиша і комфорт. Та чи всі евакуйовані щасливі від того благополуччя? Далеко від рідного дому і від тих, кого, можливо, там залишили.

Скільки «щастя» кожного дня у мешканців України, рідні яких зараз на передовій, у госпіталях, у полоні. У тих, хто втратив все - і дім, і родину, і здоров’я. А постійні тривоги, вибухи та руйнування…

Як «добре» виживають в окупації. Кажуть, час лікує… Ні, час не лікує. З плином часу зростаєшся з горем, болем, відчаєм. В окупованому місті спочатку було страшно на вулицях. Тепер по-іншому. Страшно? Ні. Неприємно. Так, зі зброєю ходять менше. Патрулі, міліціянти, охорона в банках, лікарнях, інших установах. Неприємно. Дивишся на «активні роботи з благоустрою» - і стає гидко. Чого лише варті паркани вздовж доріг. А ремонт комунікацій: розрито навесні, і «ремонтується» досі. Опалення? Ні, не чули.

А викорчені черешневі сади - то особливий біль. Вам треба будувати? Так ось він, пустир. Почистіть. Ні, це важко. Треба зруйнувати плодовий сад. Забули, як запихались влітку черешенькою, мабуть, разом з кісточками. Сволота. Гидко.

Лікарні - то особлива тема. Хочеш бути здоровим - будь ним. Бо лікують швидко тільки в приватних кабінетах, за шалені гроші. В інших - черги, черги. І все то в місті, а люди мешкають і в селах. Там свої «радості».

А ще бувають ранки. Ранки, які починаються не з кави. В окупації ранок починається з новин.

Де, що, скільки летіло. Успіхи та невдачі. І як же боляче стає, коли читаєш про корупцію, зраду і відверте злодійство. Невже, невже це творять люди? Навкруги війна, горе - і таке неподобство. А потім чекаєш, чекаєш, прислухаєшся, чи не прилетить якась вибухова звістка, яка сповістить про те, що нас не забули. Та поки що тихо. Тихо. Але все ж прийде час - і ми почуємо, побачимо. Все буде. Все буде Україна. Перемога з нами!