Абрамович Вікторія, 3 курс, Бериславський фаховий педагогічний коледж імені Валентина Федоровича Беньковського Херсонського державного університету

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сагун Алла Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів війни – це тисяча днів боротьби за свободу і незалежність, яка змінила життєвий шлях кожного та внесла корективи у автобіографію багатьох людей, що відчули це на собі.  Це тисяча днів, які змінили не лише мою країну, а й мене особисто…

Я жила у невеличкому селищі, ходила до школи, раділа безтурботному мирному життю, а про війну чула лише у новинах та радіо. 24 лютого, ранок: біль, сльози, розпач.

Невже це відбувається у реальному житті, хіба це не страшний сон? Цього дня я зрозуміла, що моє життя ніколи не буде таким, як раніше.

2 місяці в окупації здавалися вічністю. Це був час, коли будь-яка дія чи слово могли обернутися страшними наслідками, а навколо панував постійний страх за життя - своє, рідних, знайомих. Російські окупанти ламали людей психічно та фізично, поводилися із холодною жорстокістю і вважали себе власниками нашої рідної, тимчасово окупованої, землі.

8 квітня 2022 року, сильний обстріл. Пожежа, чорний стовб густого диму. За одну мить усе моє життя зникло у полум'ї. Під звуки вибухів і гулу бою ми з сім'єю кинулися в пошуках укриття.

У цей момент час зупинився - страх і безпорадність стали нестерпними, і відчуття болю просто виривалося з мене криком.

Раніше буденні речі здавалися чимось звичайним: своя кімната, вулички рідного села, зустрічі з друзями, сімейні вечори. Але зараз, окрім цього, також бракує відчуття спокою і безпеки, що були частиною мого життя. Оселившись у новому місті, я вже почала звикати до нових умов, але душею завжди повертаюся додому. Там, серед рідних вулиць і приємних спогадів, живе частинка мене, і, попри всі зміни, цей зв’язок ніколи не згасне. Мені б дуже повернутися до рідної домівки, проте, на жаль, знаю, що вже ніколи не зможу, і той час, сповнений теплом і затишком, залишився для мене найдорожчим спогадом, за яким я дуже сумую і до якого подумки повертаюся знову і знову.

Цей досвід назавжди змінив мене. Психологічні рани залишилися відкритими навіть після деокупації.

Втрата дому, травми від пережитого і страх за життя близьких залишили величезний слід, який ніколи не загоїться. Зараз я дивлюся на світ по-іншому, цінуючи кожен момент спокою і мріючи про те, щоб жахіття війни залишилося у минулому, а попереду нас чекало «світло».