Людмила Миколаївна разом з рідними три місяці провела в окупованому Ізюмі. Російські військові погрожували їй та її сім’ї. Тому, коли з’явився шанс виїхати, вони скористалися ним. В Ізюмі залишили все, що мали.

Мені 63 роки. Я з міста Ізюм Харківської області. Мій син – учасник АТО. У мене є невістка, десятирічна онучка і сімнадцятирічний онук. Ми три місяці провели в окупації.

В ніч з 23 на 24 лютого я не спала. Дивилася по телевізору новини й сподівалася на краще, а вранці була шокована звісткою про початок війни. На третій день російські винищувачі бомбили Ізюм. Було дуже страшно. Дах тремтів. Ми не знали, куди сховатися. А на шостий день російські війська окупували наше місто. Всі вулиці були заповнені танками й бронетранспортерами.

Ми боялися виходити на вулицю. Майже весь час сиділи в підвалі. Окупанти катували й розстрілювали мирних людей. Нам погрожували через участь мого сина в АТО. Ми вдячні людям, які допомогли нам виїхати.

Ми залишили все, що в нас було. Виїжджали під час обстрілу. Були шоковані, коли побачили околицю міста. Вона була розбита вщент. На блокпостах у нас запитували, куди ми їдемо, перевіряли наші речі. На щастя, нам вдалося благополучно дістатися Полтави. Ми вдячні волонтерам, які поселили нас в гуртожитку й забезпечили всім необхідним.

Ми довго не могли оговтатися. Онучка досі боїться сигналу повітряної тривоги. Деякий час ми боялися виходити на вулицю, бо звикли, що в Ізюмі цього не можна було робити. Також не відразу почали користуватися телефонами, бо в окупації у нас їх перевіряли, та й зв’язку там не було. Зараз вже усвідомили, що можна вільно спілкуватися, тож телефонуємо рідним.

Душа болить від того, що покинули домівку і залишилися ні з чим. Але розуміємо, що це не головне. Найважливіше, що ми живі й здорові. Підтримуємо одне одного, як можемо. Діти навчаються – це вже щастя. У нас є світло, вода, газ, тепло. Ми все цінуємо. Цінуємо хліб, якого не бачили в окупації понад місяць.

Коли ми були в окупації, онуки мріяли лише про три речі: про воду, хліб і припинення обстрілів.

Тепер ми радіємо кожному дню. Почали цінувати навіть дрібниці. Нас вразила Полтава. Вона така зелена і квітуча. Ми можемо спокійно гуляти її вулицями. Тут живуть добрі й привітні люди. Всі, кого ми зустрічали, ставилися до нас із розумінням.

Ми пишаємося нашим мужнім президентом. Він не побоявся приїхати в Ізюм. Ми кілька разів переглядали відео його візиту до нашого міста.

Ми зв’язуємося зі знайомими, які залишилися в Ізюмі. Їм надають допомогу. Всі служби відновили роботу. В місті вже є світло й газ. Ми поки що не можемо повернутися, бо наш будинок потребує ремонту: дах пошкоджений і вікон немає.

Чекаємо на перемогу. Сподіваємося, що влітку війна закінчиться. Тоді ми всі згуртуємося, відбудуємо нашу країну і заживемо щасливо.