Володимир не виїжджав з Охтирки під час активних бойових дій, адже це місто його дім

Ми з Охтирки. Моя мама народилася в росії, але вже п'ятдесят років мешкає в Охтирці. Ми були постійно вдома, бо мама й батько сказали, що нікуди не поїдуть, бо Охтирка - це їхній дім. 

Нас війна застала о п'ятій ранку. Мене розбудила дружина і сказала, що телефонували родичі з Харкова й повідомили, що їх бомблять. Ми ввімкнули телевізор. Так дізналися, що справді почалася війна, і вже велика кількість міст піддалася бомбардуванням. Ми переживали за старшого сина, який навчався в Харкові. Ми подзвонили йому, щоб дізнатися, як у нього справи. Сказали, щоб повертався в Охтирку. В той день дружина залишилася вдома, а я пішов на роботу. 

Весь той день був нервовий. Ніч особисто я провів на роботі, а дружина була вдома з телефоном у руках. Вона була знервована. Нам вдалося забрати сина з Харкова аж пізно ввечері. Нам допоміг мій товариш, який забрав свою доньку й мого сина. 

Найбільше шокує цинізм росії, всіх пропагандистів і керівництва їхньої країни, які розказують, що вони обстрілюють виключно військові об’єкти. Це неправда, бо в Охтирці обстріляли дитячі садки, об’єкти критичної інфраструктури й центр міста, де немає жодного натяку на військові об’єкти. Це все брехня, яку поширює та країна. Вони заявляють, що є «освободителями», що вони приїхали звільняти нас, але від когось? Ми знаємо, що коїли росіяни в сусідньому Тростянці, який місяць був в окупації.

Наше місто не було окуповане, але постраждало від нещадних обстрілів. До того ж стріляли не по військових об’єктах. 

Важко було, коли в березні були морози, а в нас були розбиті об’єкти критичної інфраструктури. Мешканці багатоповерхівок, де централізоване опалення, просто мерзли. Це була дуже важка ситуація, але вдалося все-таки зробити так, щоб люди не позамерзали. Дехто сам евакуювався, комусь допомагали. Також були проблеми зі світлом. 

Завдяки різним фондам, зокрема й Фонду Ріната Ахметова, у нас були продукти з перших днів війни. 

Через війну дружина й діти були змушені виїхати з Охтирки. На щастя, вони вже повернулись. Молодша донька, яка чула й бачила вибухи, зараз боїться повертатися. 

У мене є робота. Відволіктись від війни мені допомагає спілкування. 

Хочеться сподіватися, що війна закінчиться якнайшвидше. Прогнозувати я не можу, просто дуже цього хочеться. У майбутньому буду й надалі працювати в Охтирці, у межах своїх можливостей буду відбудовувати Охтирку, щоб вона стала ще кращою, ніж до війни. Тут є чим займатися.