У перший день я про війну дізналася. У нас як бахнуло, то зять одразу приїхав, забрав мене і вивіз з Нової Каховки, бо її зайняли 24-го числа. 

Вибухи були гучні і сильні. Ми в метушні. Це було десь о п’ятій ранку. Бігали по хаті, не знали, що брати з собою, це так страшно! Всі повибігали, давай тікати машинами. Сумуємо за домом. Ми встигли виїхати до родичів, зараз тут живемо. Нічого, виживаємо. 

Дома все залишилося. Тут нам допомагають, не кривдять, бо родичі допомагають. А якби не вони, то я й не знаю, що б було. 

Дочка з онуками поїхала в Польщу, син з Києва зразу був з нами, а потім поїхав до себе в Київ і зараз там. Страшно. Сумуємо за дітьми за внуками, самі вже старі, на пенсії. 

Я боюся дивитися новини по телебаченню - серце розривається. Коли все бачиш і чуєш, то одні сльози. Такі молоді люди, діти гинуть! Всіх жалко. 

Нам би хотілося дожити на своєму ліжку, в своєму домі. Щоб онуки, діти були цілі і здорові, щоб все повернулося, як було раніше.  Там, на кладовищі, могила мами не доглянута, і ніхто до неї не прийде вже два роки. Не знаю, коли це все закінчиться, а так хочеться додому! У нас Каховської ГЕС немає, Антонівського мосту немає - хоч вплав добирайся на ліву сторону. Нам залишається тільки чекати перемоги.