Сокирко Карина, 10 клас, Коцюбинський ліцей №1

Вчитель, що надихнув на написання есе - Драбинко Лариса Михайлівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Двадцять четверте лютого. Це той день, який невідворотно й назавжди змінив життя мільйонів українців і змусив їх пристосовуватися до нових умов існування в чужих місцях, з іншими людьми. На жаль, ця війна торкнулася й мене, а чимало моментів і досі спливають у голові, щоразу нагадуючи про те, як в одну мить ворог усе зіпсував і приніс хмару горя та незліченну кількість втрат на нашу землю.

І зараз я пам’ятаю той ранок, коли прокинулася як зазвичай, та навіть подумати не могла про те, чим для мене стане цей день.

Перші думки вертілися навколо того, що час вставати, зробити легкий сніданок і готуватися до початку уроків. Проте вже відчинивши двері своєї кімнати, я побачила надзвичайно стурбованих батьків: маму, яка метушилася по квартирі й ніби намагалася щось знайти, і тата, який розмовляв з кимось по телефону про подальший план дій. Досить дивне видовище, після якого я все ж вирішую випити звичної мені ранкової кави, досі не розуміючи, що відбувається.

Наступними я отримую повідомлення від друзів зі словами: «нас бомблять», «я чув вибухи», «почалася війна».

Швидко пробігши очима по екрану, я намагаюся прочитати все написане ще раз, оскільки справжній зміст цих слів дійшов не відразу. У цю саму мить до моїх вух долинає голос ведучої з телевізора, яка в прямому ефірі новин говорить про те, що росія вторглася на територію України зі спеціальною військовою операцією, а рано-вранці вже був зафіксований випадок роботи ППО. Одразу за кадрами вибухів у моєму рідному Києві прийшло усвідомлення того, що почався справжній збройний конфлікт, війна.

Тепер зрозумілими стали й повідомлення друзів, і така незвична поведінка батьків…

Я, мабуть, уже ніколи не забуду слова мами: «Сонечко, збери, будь ласка, що тобі потрібно, і йди швидше вдягатися. Сьогодні ти поїдеш на роботу разом з нами». Вони викарбувалися в моїй пам’яті і безсумнівно залишаться там назавжди. Десь пролунав вибух, після якого все те, що відбувалося навколо, стало реальнішим.

Постріл. Ще один, і ще… Я починаю збиратися швидше і вже ніби готова їхати. Мимохіть дивлюся на свій рюкзак, думаючи про те, чи дійсно все це мені потрібно, а якщо ні, то що тоді треба?

Коли ти опиняєшся в подібній ситуації вперше, не можеш зрозуміти, що зараз для тебе справді цінне, а що вже потроху починає втрачати свій сенс. Далі все було ніби в тумані: ми швидко вибігли на вулицю, тато завів автівку - і ось вже за декілька хвилин рушаємо з двору. За весь шлях ніхто з нас не зронив жодного слова, лише гортали стрічки новин і намагалися бути в курсі того, що відбувається зараз. Запала мертва тиша, від якої голова йшла обертом і шкіра невпинно вкривалася мурахами. Десь далеко чутно шум ракет, що пролітали, та за цілий день таке повториться не раз і навіть не двічі, оскільки від найменшого шороху поряд у мені важким каменем ще більше осідатиме страх.

Я так само ніколи не забуду розмови людей навколо, черги до магазинів та численні затори на дорогах.

Хтось от-от збирався виїхати з України і бути в безпеці, подалі від усього цього жаху, а хтось намагався зробити запаси їжі і якнайшвидше пройти до укриття, аби хоч якось захистити себе. Та незважаючи на те, яким чином змінилося життя українців тоді, кожен із нас усвідомлює, що всього цього могло б і не бути, якби не ворог, який безжально посмів зазіхнути на незалежність нашої держави й підкорити її собі. Але в нього нічого не вийде.

Завдяки його жорстокості ми стаємо ще більш згуртованими й виборюємо власну свободу.

Зараз нам важливо пам’ятати про те, що сили зла завжди програватимуть у боротьбі з добром, саме тому з гордо піднятими головами ми йдемо вперед і доводимо всьому світові, що перемога настане і вона буде за нами. Слава Україні!