Мені 75 років, живу сама. Перший день війни - це був четвер. Уночі ми прокинулися від вибухів. Я думала, що це сусід гупнув дверима, а коли вийшла, побачила червону заграву й почула сильний гул.

Як орки ходили по хатах, то дуже було шокуюче. Вони в комоди заглядали, де нижня білизна. То зброю шукали, то Бандеру... А коли нас звільнили, то в селі неможливо стало жити, бо його обстрілювали. Я виїхала під Харків до дочки. 

Зятя сестра приїхала по мене і забрала. Я в чому була, у тому й поїхала. І курей кинула, і все на світі...

Наразі я вже додому повернулась. Спочатку в селі було світло, але вже понад рік у нас його немає, бо рашисти з тієї сторони Дніпра б’ють. А вода є: хлопці поставили генератор, ми збираємо гроші на дизель - і вода у нас є. Гуманітарну допомогу нам привозять, от і сьогодні отримали. Про майбутнє я поки що нічого не знаю.