Уже майже два роки триває повномасштабне вторгнення РФ в Україну і понад 10 років минуло, коли почались бойові дії на частині українських територій. Впродовж цього часу, кажуть психологи, дуже багато жінок пережили і переживають різні емоційні стани, чекаючи на коханих, які нині служать чи служили в Збройних силах. Що відчувають такі жінки? Коли потрібно звернути увагу на свій стан? Хто і як може допомогти? Про це – у матеріалі Радіо Свобода.

Марина Авотинь чекає свого коханого з фронту.

«Він на момент повномасштабного вторгнення був у Польщі і повернувся буквально з одним рюкзаком, а з перших чисел березня вже був у лавах ЗСУ.

В очікуванні найскладніше – це невідомість; те, що ти ніколи не знаєш, що може бути наступної хвилини. Дуже важко звикнути саме до невідомості. Тобто ти ніколи не знаєш, де він може бути цієї хвилини, куди його можуть відправити. Бувають моменти, коли він несподівано збирається на позицію. Наприклад, останнього разу було таке, що він не мав їхати, але потрібно було когось замінити, то він мені подзвонив: «Я збираюся…» – і буквально за пів години він вже їхав на позицію.

Звичайно, найбільший страх – це втратити рідну кохану людину, яку чекав досить довго. Ми в досить дорослому віці зустрілись. Я особисто чекала на нього все життя. Для нього це теж дуже значимий момент, що я на нього чекаю. Бо в нього нема вже батьків, в нашому місті нема вже нікого близького, тільки друзі.

Для себе просто потрібно прийняти, що є моменти, які від тебе ніяк не залежать, які ти ніяк не можеш змінити і на які ти ніяк не можеш вплинути. Це дуже важко усвідомити, і ти просто переходиш в режим очікування такий лайтовий.

Мені дуже допомогли поради однієї психологині. Натикнулась на них в інтернеті. Що треба просто жити паралельно з цим, не замикатися в собі, не закриватись, що потрібно щось планувати, щось робити. Навіть в ті моменти, коли дуже важко, коли ти чекаєш, коли він на позиції, коли ти розумієш, що там немає зв’язку.

Бувають моменти, коли дуже складно в плані того, що ти щось робиш, робиш щось на майбутнє, на спільне майбутнє і в цей момент усвідомлюєш: «А нащо я це роблю? Нащо все це взагалі, бо цього майбутнього може і не бути». Ми якось приводимо до ладу власне житло, що було у чоловіка до війни – я концентруюсь на цьому, дитиною займаюсь, роблю якісь організаційні моменти, пов’язані з чоловіком, наприклад, щось купую, що просить, щось пересилаю.

На таких буденних справах намагаюсь концентруватися. Може, іноді механічно роблю, але все одно все це допомагає. Намагаюсь дуже забити свій день, якийсь такий графік вибудувати, щоб просто не було часу думати про щось погане. Так, звичайно, коли лягаєш спати, то все одно все це крутиться в голові, але це момент прийняття – треба просто усвідомити, що від тебе нічого не залежить». 

Copyright (c)2022 RFE/RL, Inc. Used with the permission of Radio Free Europe/Radio Liberty, 1201 Connecticut Ave NW, Ste 400, Washington DC 20036.