Кравченко Дар’я Андріївна, учениця Лиманської загальноосвітньої школи І - ІІІ ст. № 4 м. Лиман Донецької області

Травень 2014 року, я маленька другокласниця. У школі весело, панує вже літня атмосфера, бо всі готуються до свята: хтось повторює щойно вигадані танці, співає пісні, розвішує кульки на дерева, а хтось створює неповторні малюнки крейдою на асфальті. Аж раптом нестерпний гуркіт зброї, сіре та повне хмар небо, величезний натовп батьків наближається до школи, щоб забрати своїх дітей, не звертаючи уваги на щойно пофарбованих білих голубів, які завжди символізували мир та злагоду в нашій школі. В очах жах та біль – обстрілюють Слов’янськ…

Вдома тихо перешіптуються батьки, дев’ятирічна я зовсім не розумію, що відбувається. Напружені та злякані погляди мого, такого веселого й життєрадісного, батька я пам’ятаю й досі.

Та час «х» настав 3 червня 2014 року: я прокинулася від вибухів та гуркоту літаків. Тільки я хотіла підбігти до вікна і подивитися, мене зупинила налякана та заплакана мати, вона кричала: «Відійди! Не підходь туди!».

Усе, що я встигла побачити, – зовсім порожні вулиці, повалені дерева, колони танків та сотні солдатів Збройних сил України, які вірою і правдою визволяли моє місто.

Тепер бомбардують Лиман… Далі все як у тумані: заплакані очі мами, вкрай занепокоєний татусь, поспіхом зібрані речі та ось ми вже у підвалі нашого будинку з десятками наших сусідів. Усі дорослі прислухаються, а діти так нічого й не розуміють. Я вже не пам’ятаю скільки ми були там: день, а може два, а можливо і тиждень.

Одного дня ми вже не чуємо вистрілів, шуму танків та літаків, розуміємо – місто визволено! Та все ж усвідомлюємо, що бомбардування продовжується у прилеглих селах…

Війна – це страшно.

Та на цьому «пригоди» не закінчилися… Сюрприз чекав на учнів, вже нібито дорослих та загартованих духом війни, 1 вересня. Сотні нових учнів з окупованих містечок та сіл, які приїхали навчатися. Школа намагалася забезпечити цих дітей усім необхідним, що могло бути їм потрібно: харчами, канцелярією, одягом. Зараз їх 137, а було понад 300.. Ми не ставилися до них, як до когось окремого або не такого як ми самі. Намагаючись з ними потоваришувати, ми зрозуміли, що для них війна, ще більш болюча тема, ніж для нас. Я не могла навіть уявити, як боляче дивитися на те, коли дівчина з двома чудовими білими стрічками, або хлопчик у синій краватці плаче без зупинки, почувши таке ненавісне слово «війна». Війна – це боляче…

Війна – найстрашніша з людських бід, у ній немає переможців – тільки люди, що програли та втратили. Кожен повинен зрозуміти це для себе, бо боротьбу не може почати одна людина – потрібні сотні або навіть тисячі. Але якщо більшість буде боротись за єдність нашої України, проти війни, то над нашими головами знову буде мирне небо. Колись наші діди і прадіди перемогли у Другій світовій війні, щоб ми не бачили цього жахіття. Сьогодні ми маємо відстоювати мир, відстоюючи власне щасливе майбутнє і майбутнє наших дітей.