Росіяни погрожували Галині, побили її водія. Вона змушена була з родиною втекти з дому

Мені 59 років. Я жила в селі Верхній Токмак Бердянського району. У нас в селі АТОвець застрелився. Там багато чого було.

Я староста села. Мене зрадники здали окупантам - сказали, що я ніби автомат чи кулемет десь удома заховала. Мене повезли з моїм водієм у лісосмугу на допит. Росіяни тиснули на психіку. Водія били при мені. Погрожували спалити його, а потім мене. Після того ми зібралися й поїхали.

На початку війни через наше село йшли колони. Коли їхало сто машин, це ще не так сприймалося, а коли їх рухалися вже тисячі, на це було важко дивитись. Окупанти розмістились у райцентрі. Ми туди їздили по хліб, по харчі для людей з нашого села.

До обіду в нас було спокійніше, а після обіду починався кошмар: росіяни заскакували в село, тероризували людей, шукали АТОвців і тих, хто за Україну.

Хоча там і зараз так само.

Не можна було ходити спокійно, з кимось поговорити вже було небезпечно, бо всюди були зрадники.  А раніше я цим людям довіряла, щось розказувала, ділилась чимось.

Мої діти - у Запоріжжі. Вони наполягли, щоб ми виїхали. Ми з чоловіком поїхали, і ще я забрала брата. Потім він повернувся до своєї сім'ї. Залишилися друзі, сусіди, які дивляться за будинком. Вони говорять, що зараз наше село мертве - не таке, як раніше. У нашому селі все було: і будинок культури, і пошта, і магазини. Асфальт прокладений. Автобус нового зразка отримали для школи. Це - заслуга громади. Село молоде. У нас ферма і свиноферма. На базі колишнього колгоспу було організоване приватне  підприємство, були робочі місця.

Я не знаю, від чого нас «звільнили». Від гарного життя, мабуть.

Дуже боляче і важко усвідомлювати, що люди не можуть ходити спокійно по вулицях, спілкуватися, тому що їм страшно. Не можуть в магазин піти, бо там ціни зашкалюють. Багато з нашого села виїхало активної молоді. Але надіємося, що скоро ми всі будемо вдома, все буде добре й ми переможемо. Але дуже шкода, що наша молодь, яка там залишилась підтримує «русский мир».