Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
Марина Бараненко

«У наш будинок влучили два снаряди. Повертатися нікуди»

переглядів: 1123

Ми тоді сиділи вдома, і десь метрів за 500-700 від нас почали падати снаряди. Ми побігли в льох. Діти були перелякані. Щовечора ми бігали в бомбосховище. Ризикували, що не добіжимо. Більше я переживала за дітей. Це дуже довго тривало, приблизно півтора місяця, поки нам не набридло, і ми вирішили виїхати з Донецька [до Маріуполя].

У наш будинок влучили два снаряди. Повертатися нікуди

Я дуже боялася, тому що на той момент нам і виплати поскасовували, коли це все почалося.

Нам допомагав начальник, у якого я працювала, і брат з дружиною. Ми бігали по бомбосховищах. Я намагалася у своєму льоху не ховатися, тому що дуже було небезпечно для життя дітей і для мене. Вночі снаряди теж падали, затишшя не було.

Коли їхали, ми взяли дуже мало речей. Думали, мине місяць, усе закінчиться – і ми повернемося. Але цього не сталося, і повертатися нам уже нікуди. Нам телефонували сусіди та друзі, що в будинок влучили два снаряди. І, як то кажуть, повертатися вже нікуди.

Я втратила і сестру, і куму. Ми їздили на впізнання подруги. У неї залишилося двоє маленьких дітей до трьох років. Це було дуже страшно… Дуже важко.

Нам дуже допомагали й Фонд Ріната Ахметова, й ООН. Вони давали продуктові та гігієнічні набори. Малюкові давали суміш. Адже у нас не було жодних виплат. Ми приїхали голі-босі.

Пізніше ми оформили документи, дітей здали до школи. Діти дуже сильно переживали. З ними працювали психологи. І коли трапився обстріл на Східному [в Маріуполі], це викликало ще один великий шок, тому що ми думали, що і тут почалося. Я боялася, що діти залишаться заїками.

До Донецька нам повертатися нікуди. І там інша влада, не те, що раніше було. Діти тут знайшли куди поступити. Старша хоче дітей навчати в садку, а середня пішла вчитися на слідчого.

Найголовніше – щоб закінчилася швидше війна, щоб запанував мир у країні. Справжня війна [Друга світова] йшла п'ять років, а ця невідомо коли закінчиться. Страждають люди й з цього, й з того боку. Але не знаю, чи припиниться воно взагалі колись.

Дуже хочеться, щоб це все давно закінчилося, щоб люди перестали страждати. Нарешті відчули себе на волі. А то чекаєш незрозуміло чого, і не ясно, що буде далі…

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/

Rinat Akhmetov Foundation Civilian Voices Museum
Донецьк 2014 Текст Історії мирних
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій