Сімейному лікарю працювати під час війни було подвійно складно. Навіть іти на роботу під час обстрілу було ризиковано та страшно. Доводилося йти перебіжками, забігаючи в підвали будинків.

Під час обстрілу працівники, перебуваючи в амбулаторії, часто збиралися в кімнаті без вікон. Коли сильно стріляли, спускалися в підвал.

Безпосередньо надавати допомогу після обстрілів випадало нечасто. Найперший обстріл, коли снаряди влучали дуже близько до будинків, у двори, це було 30 жовтня 2014 року.

Цього дня загинула жінка на наших очах. А потім принесли на ношах у медпункт поранену в коліно молоду жінку. Випадок складний, травматичний і больовий шок, велика крововтрата, страх, жах в очах. До приїзду швидкої допомоги працівники та я доклали всіх зусиль, щоб хвора вижила.

Потім прийшли ще дві жінки з осколковими пораненнями, вони також були сильно налякані, не знали, що робити. Мені треба було їх заспокоїти, надати допомогу, направити в лікарню, самій водночас не показати, що це страшно.

Після цього трагічного дня частина працівників не прийшла на роботу, поїхала в інші міста.

До нас переважно звертаються люди зі своєю проблемою, бідою. Запам'яталася трагедія в будинку одних людей похилого віку. Викликали мене прийти телефоном, мій номер усі знають, але не подумали, що йде сильний обстріл, а йти треба через все селище. Відмовити, не прийти я не могла. Ось і довелося швидко бігти.

Виявилося, що бабуся впала у підвал у коридорі, пошкодила сильно ногу, не змогла вибратися сама, кричала – кликала діда. А той, мабуть, від горя, безсилля (він інвалід, без ноги) помер, не витримало серце. Довелося сусідам, чоловікам витягати бабусю і відправляти в лікарню. Я написала направлення, а дідуся поховали без неї.

Були й інші трагічні випадки, їх не забути. Про одне мріємо, просимо, сподіваємося – щоб більше такого не повторилося.