Кузьмінчук Вікторія, 11 клас, Шепетівський навчально-виховний комплекс №3 у складі «Загальноосвітняшкола І-ІІІ ступенів ім. Н Рибака та ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою»  Хмельницької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Костюк Людмила Сергіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна! Перше слово, що почув кожен українець два роки тому. У сумʼятті збираючи документи і речі, в кожному будинку горіло світло й лились сльози. Ніхто не знав що це і навіщо, а головне як безпечно виїхати. По новинах тільки й казали «російські військові здійснили перший масований обстріл України».

Гул сирен проходив по шкірі мурахами, небо стало сірим, наче дим вкривав нас сірим рядном. У той день моя сімʼя відкрила нову рану, яку, на жаль, не кожен зрозуміє. 

Мій тато - військовий, ще до повномасштабного вторгнення бував на Донеччині й так сталось, що на початку війни теж перебував там. Саме він подзвонив нам о пʼятій ранку і давав настанови як і куди треба їхати. Мама швидко зібрала все необхідне, та ми поїхали до знайомих в більш безпечне місце.

Перший раз спуску в підвал відчувався так само холодно як він сам, стіни тиснули і викликали більше страху, а в тиші можна було почути гучне і тривожне серцебиття. Словами не передати те переживання яке відчуваєш, приїжджаючи до хати лише щоб швидко помитись.

Я не впізнавала свого дому: до того затишне і тепле місце, в якому завжди був сміх і музика, тепер - тривога і страх. Все життя завмерло, ніби хтось поставив пісню на паузу. Єдине що тепер гріло це ковдра та термоодяг. В такому стані перебував кожен українець, але з часом все звиклось.

Ми знову повернулися до будинку, так само ходили у підвали, і так само жили від дзвінка до дзвінка тата. 

Хтось втратив свій будинок - і йому вже немає куди повернутись, хтось втратив близьких, до кого вже не повернешся, та хтось чекає на повернення. Кожна сімʼя має свою історію, яку, на превеликий жаль, не перепишеш.

Звісно, є люди,  яких війна не торкнулась, які так само знаходяться в своїх кімнатах зі своїми рідними.  Вони не можуть поспівчувати чи уявити весь біль очікування чогось, коли ти живеш і не знаєш, куди дітись, тому що все, що ти мав, зникло безслідно. 

Проте я теж не знаю, як це  втратити майно, але я знаю, як це залишитись без рідної людини. Це відчуття зрозуміє тільки той хто втратив. Коли в одну мить весь світ знаходиться в одній людині, а в інший момент ти не знаєш, куди подітись. Плани, які ти складав вже не мають сенсу, годинник зупинився.  

Єдине, що йде - час. Довго і болісно ти чекаєш, що повернеться хоч тіло, бо побачити людину, відчути живу душу ти уже втратив на це всяку надію.

І ось я стою навпроти могили. Холодна від  бальзамування, вона лежить під землею. В такі моменти ти задумуєшся, чому ж не казала, як любила, як захоплювалась, як з нетерпінням чекала обійняти. Ти думаєш, що це просто слова, сказав і забув, але потім жалкуєш, бо ти не можеш забути, як сказав, і не було головних слів. Торкаєшся ґрунту і ледь чутно промовляєш «я люблю тебе».

Тиша. В голові немає тих думок, які безперестанку йдуть, сльози вже не ллються і ти схиляєш голову донизу: все ніби втратило сутність і сенс. 

Ідучи містом, я розумію наскільки люди не відчувають, що таке війна, що десь в окопах лежать люди, мертві і живі. В нас ти ходиш по дорозі, а на сході - трупи під ногами. В нас валяється сміття, в них - кінцівки. В нас грає музика, а там - постійно виє сирена, гуркотять гармати, вибухають бомби.

На жаль, світ несправедливий: комусь дається все, а в когось забрали навіть життя.

І люди самі в цьому винні, закриваючи очі на те що відбувається, ми даємо зелене світло вбивствам, руйнуванням і маминим квіточкам, що ховаються під спідницями  жінок. Жаль, суцільний жаль огортає моє серце, коли думаю про це.

Однак вірю і сподіваюсь, що Перемога і Мир не за горами.

Переконана, що незламний дух і безстрашність таких Воїнів Світла, як мій тато, як чоловік моєї сестри, котрі мужньо і стійко захищають нас, даруючи нам можливість жити, - обов’язково переможе.

І наступить день, коли мирне голубе небо заполонить світ. Я вірю, я знаю, я переконана, що так і буде!.. Тихо молюся за це…щовечора, щоранку, щомиті.