Вранці був вибух. Я думала, що це газ. Відкрила двері – ще звук вибуху. Неспокійно стало. Я зачинила двері - третій вибух. Мені з роботи зателефонували і сказали, що почалась війна. Харків, Київ бомблять. О восьмій ранку сказали, що заїдуть за мною - потрібно касу закрити. Ми поїхали на роботу, і на наших очах був приліт на другий берег річки. Мене посадили в машину і сказали: «Швидко додому!» Робота на цьому закінчилась. 

Я залишилась без роботи, бо підприємства не працювали через обстріли. Донька, яка навчалась у Запоріжжі, не встигла виїхати з села. Ми тут були під час обстрілів. Батьків я просила виїхати, але вони не хотіли. Ми з донькою виїжджали, а потім повернулись, тому що батьки тут залишились і важко було. Хоч і були обстріли, ми були вдома.

Сильно почали стріляти і страшно було дивитись, бо з села машини одна за одною виїжджали. Виїхати було важко. Я була з донькою, нам волонтери допомогли. Ми ніколи не розуміли, наскільки це страшно. 

Це все на здоров’я вплинуло. У мами серце схопило - довелось в лікарню лягти. У мене тиск підвищився. Раніше такого не було, а зараз без таблеток вже не витримую. Таблетки кожен день вживаю. У батьків також на здоров’я здало. Ми як виїхали, то через тиждень у доньки схопило серце. Вона тримала себе в руках і не показувала. Я все сльозами виливала, а вона тримала в собі. 

Перш за все, думаєш про дітей. Головне, щоб довчити дитину свою. Вона на контракті. Працюю ти чи не працюю - хочеться, щоб вона закінчила навчання своє.