Ми добре, мирно жили в Херсонській області, в селі Червоний Маяк. Я в своєму домі, донька – в своєму.
24 лютого о четвертій ранку я почула всі ці вибухи. Потім зранку йшла по селу, й мені сказали, що війна, а я не вірила – думала, що такого не може бути. Потім нас окупували, не було виїзду. Зачинилися магазини, нічого не продавалося, хліба не було – так ми прожили майже два місяці.
Я дивилася на цих хлопців і не розуміла, навіщо вони прийшли. Не вірила, що слов’яни, брати, могли з нами так вчинити. Навіть не могла собі такого уявити.
Тоді донька сказала: «Мама, вивозь моїх дітей». І ми проїхали 36 російських блокпостів. Нас перевіряли, допитували. Особливо – старшого онука. Слава Богу, доїхали. Зараз виїхала донька. Їхала вже через Крим, росію. А зять залишився вдома. Зараз в моєму домі живуть російські солдати, і я не знаю, чи буде куди мені повернутися.
Зараз я з меншим онуком в Дніпропетровській області, в селі Миколаївка. А старший онук пішов служити.
