Я жила у своєму будинку на лівому березі - в селі Раденську. Почула вибухи, і моя собака дуже вела себе неспокійно. Зателефонувала донька зі словами «Мамо, почалося». Я працювала в міжнародній компанії - керівництво нас попереджувало, тому в мене були запаси їжі. Протягом місяця все село, хто не виїхав, використовували мою їжу, пекли хліб, бо в мене була мука і дріжджі, олія, цукор, сіль. 

Були і вибухи. Потім зібралися я, дитина, онучка, зять, і ми два тижні жили в підвалі.

Найстрашніше було покинути свою домівку, чути вибухи. Я дуже хвилювалася, що нашим дітям це дісталося. Я хвилювалася за життя своєї родини.

Повсюди були блокпости, вже були репресії, ходили по домівках. Не було грошей, банкомати і банки не працювали. В місті були жахи, постріли, БРТи, танки по місту і машини із «зетками». Я не почувалася в безпеці, моє життя було зруйноване. Я мала дуже гарну роботу, тільки побудувала дім. Не сподівалася, що так буде. 

Я виїжджала службовим авто з батьком та собакою. Діти виїжджали на батьківській машині. Спочатку я поїхала до своїх родичів у Вінницю, де жили моя сестра та тітка. Потім я опинилася в Одесі. Там моя колишня керівниця запропонувала доглядати її дім з великою собакою. Жити безкоштовно, тільки сплачувати комунальні послуги. Ми зібралися та переїхали.

Мій батько поруч зі мною, а діти зараз - у місті Миколаєві. Сестра виїхала за кордон, зараз у Празі. Частина моїх друзів залишилася в окупації.

Війна не може бути безкінечна, вона повинна закінчитися, коли ми об'єднаємося. На жаль, не всі відчувають, що зараз в країні війна. Це я побачила своїми очима, особливо на заході України.

Мрію, щоб мої діти і онучка жили в мирі. Щоб ми були всі разом, щоб закінчилася ця клята війна і я була в своєму домі, зустрічала, як звичайно, Новий рік, Різдво зі своїми друзями, рідними та близькими.