Наталія з чоловіком все життя збирали гроші на свій дім, тому вона ніяк не могла наважитись виїхати звідти. Але обстріли Бахмута продовжувались, і нещодавно її дім розбили

Я вранці прокинулась, зібралася йти на роботу. Працювала в дитячому садочку нянею. Я пройшла півдороги, і мені зателефонувала завідуюча, сказала, щоб не йшла на роботу, бо почалася війна. Я повернулася додому, але до мене це не доходило. Дійшло, коли снаряд попав біля двору другого квітня. 

Гуманітарку нам давали. Дай Бог здоров’я нашому меру, хліб нам давали по дві буханки через день. У нас із травня місяця вже світла, води не було і газу. З водою найважче було. У нас від «шампанського» заводу був струмок, і там утворився ставок - то звідти брали воду, кип’ятили і пили. І по сьогоднішній день так люди роблять. 

Все шокувало. Там і вікна повибивали, і нам нічого не дали: ні дахи покрити, ні вікна забити, ні дров, ні вугілля, ні води. Я встигла виїхати, а у нас залишилися три бабусі - вони кормлять тварин по вулиці.

Перевіряли телефон, і в мене знайшли два російських номера - друзів і кумів - то я за них получила. Рідні порозбігалися всі: хтось в Одесі, одна - в Ладижині Вінницької області. Нікого не бачу, спілкуємося тільки по телефону. 

Якщо чесно, я сиділа вдома до останнього. Коли в сусідів справа навпроти розбили будинки, а по нам летіли осколки. Ми сиділи в підвалі два тижні. Коли я зрозуміла, що мене вже почало теліпати, заїкатися я почала, то вже зрозуміла, що потрібно звідти виїжджати.

У мене собаки, кішка, кролики, курочки, город. Ми довго збирали на цей дім. Усе життя відкладали, щоб купити дім, робили ремонт - як поїхати невідомо куди? Нас зараз поселили в гуртожитку, я як бомж тут. Якщо чесно, жити не хочеться. 

Найважче, що в мене не було грошей, тому що я витратила все на тушонку, макарони, рис – на їжу. Я ж не думала, що буду виїжджати. 

Мені людина допомогла виїхати звідтіля за п’ять тисяч - щоб я йому виплатила ці гроші. Я переселенські получила за три місяці, повернула. 

В Жовті Води з Бахмуту багато людей виїхали. Я в садочку працювала, мене багато людей знають - постійно переживали, як я тут. Я сама не знала, куди мені їхати, а тут вже знала, що мене в гуртожитку поселять. Якби десь на квартиру - то я б не виїхала… Сиділа там до останнього. Три дні назад мій дім розбили.

Я вважаю, потрібно перемир'я робити. Думаю, що війна ще довго буде, поки ми не прийдемо до однієї згоди. Людей дуже багато гине. Жалко наших дітей і всіх.

Хочу додому. Хай стоять чотири стіни, а я хочу додому. Думаю, уряд має допомогти, якщо ми будемо повертатися.  Нам жити немає де, ми живемо тимчасово, хтось - у людей на квартирі. З переселенцями укладають договір тільки на пів року, у нас немає ні ліжка, ні ковдри, ні взутися, ні одягтися. Ми живемо одним днем. Мені залишилося три роки до пенсії - я б хотіла допрацювати і отримувати пенсію.