Степанченко Аліна, 9 клас, Академічна гімназія Кропивницької міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Осаулець Лідія Вікторівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мене звуть Аліна Степанченко. Я Сєвєродончанка. Коли почалась війна, я навчалась у 6 класі. Я обожнювала свою школу, своє місто. Війна у Сєвєродонецьк прийшла несподівано, у перший же день війни. Пам’ятаю, як вчора: я прокинулась, мама була вдома. Я спитала: «Чому ти не на роботі?», а вона відповіла, що почалась війна. Я, не розуміючи що відбувається, написала подрузі, а вона вже їхала за кордон. Через годину я почула перші вибухи та ми з сімʼєю побігли в коридор… В цей момент я зрозуміла, що закінчилось моє дитинство…

Далі 11 днів жаху та паніки. Усі ці 11 днів ми спали на підлозі в коридорі та ванній кімнаті, було дуже страшно навіть сходити на кухню та зробити чаю.

В місті було небезпечно, всі магазини та аптеки давно вже були пусті. Хліб можна було придбати тільки на хлібозаводі, де були величезні черги, та люди стояли просто під обстрілами. Коли почалися прильоти поряд з нашим будинком та загинули люди ми прийняли рішення виїжджати. Батьки під обстрілами побігли на стоянку, не знаючи чи ціла машина. Взявши мінімум речей, я, мама, тато, бабуся, моя собака, рибки та два мої равлика Ахатини  виїхали з рідного Сєвєродонецька. Ми їхали з табличкою на склі «ДІТИ», та білими повʼязками на дзеркалах. Памʼятаю величезні колони машин з таким ж табличками. Ми їхали у село Серебрянка Донецької області, але військові на кожному блокпості рекомендували нам їхати далі, у місто Дніпро. Вони казали що там скоро буде небезпечно, але ми не хотіли у це вірити і тішили себе надією, що скоро повернемось додому посидівши пару тижнів у Серебрянці.

Було дуже холодно, випав сніг, мої равлики і рибки не витримали холоду та замерзли в дорозі.

Приїхавши в Серебрянку ми дві доби просто відсипалися у теплій хаті, та відпочивали після постійних вибухів у Сєвєродонецьку. Мама хвилювалася що я пропускаю школу, та записала мене на онлайн навчання у Сіверську школу, де я навчалася три тижні. Ця школа прийняла мене з теплом і турботою, за що я їм дуже вдячна. Але спокій тривав не довго, ми чули звуки боїв з Кремінної та Попасної. З кожним днем ставало все гучніше. Через Серебрянку кожного дня проїжджали колони цивільних машин, багато з них були з вибитими вікнами, закритими плівкою, інші були покоцані осколками і дуже багато з дітьми. З кожним днем в селі ставало дедалі більше військових, та вони рекомендували нам виїхати, але там було багато людей таких як ми, які виїхали з Сєвєродонецька, Лисичанська, Рубіжного.

У кожного з них в очах був страх, безнадія та головне питання «А що далі?». В Серебрянці ставало дедалі страшніше та гучніше, магазини так само ставали пусті, за харчами доводилося їздити в місто Сіверськ.

Згодом ми вирішили їхати далі. Їхати нам було нікуди, уже перебуваючи в дорозі ми прийняли рішення зупинитися в центрі України - місті Кропивницькому. Дорога виявилась надто тяжкою, оскільки були величезні черги та пробки, було дуже страшно. Багато машин були побиті та нагружені речами. Це все було як страшний сон, неначе якийсь фільм жахів. Я досі не вірю що це все відбувалося з нами…

Ось вже майже три роки я живу в Кропивницькому, де мене з добрим серцем, щирістю та відкритою душею зустріла моя класна керівниця Осаулець Лідія Вікторівна, наче я вчилась у цій школі завжди, познайомила з однокласниками та учителями, що я буду все життя згадувати з добром та вдячністю.

За майже три роки війни в Україні я та моя родина маємо пошкоджені квартири в окупації, вщент зруйнований родинний будинок в Серебрянці та пʼять загиблих родичів, які по сьогоднішній день знаходяться під завалами Білогорівської школи…

Незважаючи на все це я чекаю на перемогу, вірю у світле майбутнє України та мрію про повернення додому.