Степанюк Ірина, 11 клас, Вельбівненський ліцей Рівненської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Башинська Ніла Євстафіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Коли розпочалася війна, я спала. Міцно, нічого не підозрюючи і навіть подумати не могла, що коли прокинусь – побачу гіркі сльози рідних. Що я відчувала тоді, відразу не згадаю, памʼятаю лише те, що не розуміла, як буде виглядати моє життя далі. У вухах було чути лише дзвін, свист ракет та плач мами. А у голові – галас та думки «що робити?», «як і куди сховатися?» і найдивніше питання про яке я б в житті не думала «коли я зможу піти до школи?»

Моя завжди сильна духом сімʼя, самі не розуміли, що нам робити, чи лишатися у будинку, чи бігти у підвал, а можливо взагалі збирати речі і їхати якнайдалі.

Адже ми всерйоз не могли подумати, що ці «лихі новини» справді прийдуть до нас.  Не дивлячись на цей страх в очах сімʼї та в своїй голові, я розуміла, що якось потрібно зберігати спокій, адже паніка буде лише збивати з пантелику. Але річ була не в тім, думки були лише про те, як зараз тим хто на сході та в столиці нашої країни. Міркування про це не залишали мене досить довго, тому що я прекрасно розумію, що не дивлячись на ситуацію яка зараз відбувається у нас на заході, в іншій частині нашої країни вже багато окупованих та обстріляних міст.

Після того як я змогла вгамувати свої непосидючі переживання у  голові, ми з мамою почали думати, багато думати, про те, як ми можемо допомогти переселенцям, військовим та всім іншим хто зазнав будь-яких втрат на початку повномасштабного вторгнення. Багато коштів на той час ми не мали, до того ж не знали як далі буде тривати наше життя.

Мій вітчим, який замінив мені рідного батька, на той час знаходився закордоном на роботі в Іспанії, але ми були впевнені, що наша сімʼя в будь якому випадку залишиться в Україні.

Ми навіть не роздумували на рахунок того, щоб поїхати в іншу країну. Половину заробітку мого тата ми донатили на ЗСУ, я власноруч виробляла окопні свічки, з великою надію, що вони сильно допоможуть нашим захисникам, старалася малювати різні мотивуючі малюнки, не дивлячись на свій сумнівний художній талант. Мама з бабусею готували, пекли пиріжки, млинці, вареники та інші страви, ходили плести маскувальні сітки.

Через декілька місяців після початку війни, мій тато повернувся в Україну. А повернувся він з метою захищати нашу Батьківщину.

На даний момент він охороняє наші життя уже більше ніж півтора року, він отримав знак пошани «Захисника Луганщини» та медаль «За доблесть», якими наша сімʼя дуже пишається. Насправді дуже важко усвідомлювати, що рідна мені людина знаходиться в постійній небезпеці, кожен день для нас сповна переповнений терзаючими переживаннями.

Але ми прекрасно розуміємо, що без цього ніяк, тому що ми повинні прикласти максимум зусиль задля нашої перемоги.

Не дивлячись на те що багато українців починають сумніватися у нашій перемозі, я і досі не втратила надію. Мій внутрішній голос підказує мені, що у цій війні ми-обов'язково переможемо, адже український народ завжди славився своєю мужністю та незламність. Я вірю в майбутнє без війни і вас закликаю не втрачати надію! Слава Україні!