Жеруль Софія, 11 клас, Комунальний заклад "Ананьївський спеціалізований ліцей спортивного профілю Одеської обласної ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Зубкова Тетяна Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ранок  24 лютого 2022 року. Я прокинулася від тихого шепоту бабусі: вона телефонувала моїй тітці з Києва. Почувши слова, що почалася війна , мені стало страшно. Адже про війну я знала тільки з художньої літератури та кінофільмів. Як же це могло статися в 21 столітті? Що чекає на  нас далі? Тоді я навчалася у восьмому класі, і моє життя кардинально змінилося. Ми ввімкнули телевізор і почули про вибухи, які пролунали за декілька десятків кілометрів від нашого міста, про небезпеку, і про найжахливіше – перші жертви. Зібрали тривожні валізи і думали над тим, куди можемо виїхати, якщо ситуація погіршиться. Страх заполонив наші думки, але, слава Богу, наше маленьке містечко Ананьїв залишилося відносно тихим.

Час від часу лунали сирени повітряних тривог. Ми сиділи в сховищах, прислухаючись до кожного звуку. У той момент просто намагалися зрозуміти, що відбувається і як нам діяти далі.

Дистанційне навчання стало новою реальністю. Я навчалася вдома, слухала  онлайн-уроки, але без живого спілкування з однокласниками було важко. Це було зовсім інше життя, яке  не можна було порівняти з тим, що було до війни. У дев’ятому класі ми почали навчатися офлайн, і це було ніби нове народження. Кожен день був особливим, і я зрозуміла, як багато значить для мене звичне  життя в нашому навчальному закладі. Звичайні  будні стали такими близькими, такими дорогими, яких я до війни за безтурботним дитинством не помічала і не цінувала. Ніколи не могло і в голову прийти, що в нашій, такій миролюбній країні може бути повномасштабна війна.

Дуже важко усвідомити гірку до болю правду про зруйновані міста, села, про десятки тисяч загиблих, про сотні дітей, які залишилися сиротами.

У травні 2023 року я поїхала з мамою до Польщі. Це були великі зміни в моєму житті, але я знала, що це необхідно. Спочатку трохи відпочила, розгрузилася морально, і мій душевний стан поліпшився. Ментальне здоров’я покращилося.  Я відчувала, що зможу допомагати іншим. Тому почала волонтерити: допомагала вихованцям  дитячих будинків, інтернатів, особливо сиротам і дітям, позбавленим батьківського піклування. Моя волонтерська діяльність була пов’язана з організацією Life Song, а згодом зʼявився і Life Song Children. Ми проводили різні табори та заходи для дітей-сиріт. Це давало мені змогу відчути, що я роблю щось важливе,  допомагаю тим, хто цього найбільше потребує.

Коли ми повернулися в Україну, я зрозуміла, як змінилися мої погляди на життя. Стала зовсім іншою: вже була не просто ученицею, а свідком величезних змін, які відбувалися  навколо.

Продовжила волонтерити: допомагала біженцям, збирала гуманітарну допомогу, брала активну участь у благодійних акціях на підтримку ЗСУ. Цим я займаюсь і сьогодні. З усією родиною ліцеїстів  виготовляю окопні свічки, плету маскувальні сітки, проводжу благодійні ярмарки…  Наша країна все ще бореться,  і я вірю в її силу. Зараз я в одинадцятому класі, готуюся до НМТ і мрію про майбутнє. Я хочу вступити до університету в Києві і сподіваюся, що незабаром ми зможемо жити в мирі. У кожному з нас живе віра та  надія на краще майбутнє.

Ці 1000 днів війни змінили моє життя. Я навчилася цінувати прості радощі, відчувати тепло родини та близьких. Кожен день – це дар, і я вдячна за можливість жити, вчитися і мріяти.

Хоча війна залишила свій слід у моєму серці, я вірю, що разом ми подолаємо всі труднощі. Я вірю в нашу країну і сподіваюся на близьку перемогу. Війна живе в кожному з нас, але живе і сила та відвага, любов до Батьківщини, які допоможуть пройти через усі випробування. Я, як і весь український народ, з нетерпінням чекаю дня, коли ми будемо святкувати перемогу і коли моя країна стане  на шлях відновлення, зміцнення та процвітання.