Голубих Аріна, 9-а клас, Харківський ліцей №74

Вчитель, що надихнув на написання — Коновалова Марина Валентинівна 

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна — це не лише бій на полі, це бій за майбутнє. Перші дні війни були сповнені страху та невизначеності. Саме ранок двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року я не забуду ніколи. В той день, я прокинулася від вибухів, взагалі не розуміючи що коїться. Цей страх було не зрівняти ні з чим.

В перші дні війни наша родина ховалась у підвалі. Там було сиро та холодно. Наше укриття ми привели до ладу, поставили декілька лавок, встановили обігрівач із подовжувачем, принесли ковдри та термос із гарячою водою. Коли ми ховалися у підвалі під час обстрілів, нам здавалось, що ми перебуваємо у безпеці і не сьогодні-завтра все закінчиться... Але на жаль, минуло декілька тижнів, проте  війна не завершувалась. Через це наша родина була вимушена покинути Харків.

Я згадую, як ми дуже швидко зібрали речі першої необхідності, сіли в машину та поїхали до Полтави. Ми дуже вдячні родичам, які надали нам будинок для проживання.

Вперше від початку повномасштабного вторгнення вдалося спокійно спати, не чуючи вибухів. Там було наче інше життя!

Ми не чули гулу літаків, не було скидів авіаційних бомб, а люди працювали й допомагали переселенцям облаштуватися.

Через деякий час перебування у Полтаві наша велика родина була змушена роз’їхатися по різних куточках країни. Ми з моєю бабусею, татом, мамою та котом виїхали до Полтавської області. Там познайомились з чудовими людьми, які вирішили об’єднатись та якомога більше допомагати нашій армії. Незважаючи на всі страшні події, що лякали нас, ми залишались сильними та сповнені духом. Кожного дня допомагали нашій армії, вірили в її незламність. Ми знали, що наші воїни — непереможні!

Зібравши групу людей, ми разом виготовляли окопні свічки, маскувальні сітки, оберіги та патріотичні браслети для бадьорості духу наших бійців.

А також брали участь у благодійних ярмарках, організованих місцевими волонтерами. Вилучені кошти йшли на підтримку нашим воїнам. На цих ярмарках продавали різні речі і смаколики. Разом нам вдалося зібрати гроші на декілька дронів, які стали у нагоді нашим захисникам.

І саме в той період я відчула справжню цінність дружби та підтримки, адже саме вони стали найбільшим арсеналом. Серед руїн і хаосу я зустрічала людей, які, незважаючи на все лихо, що відбувалося в країні, залишилися вірними своїм цінностям. Саме вони навчили мене, що навіть у найтемніші часи можна знайти світло, яке веде вперед.

За тисячу днів я зрозуміла, що в кожному з нас існує невичерпна сила, здатна подолати навіть найважчі випробування. Наразі, вже минуло більше року, як ми повернулися додому, у рідний Харків. Але незважаючи на це, моя мама, бабуся, тітка, я (та й вся наша родина) продовжуємо допомагати нашій армії. Моя тітка відкрила збори на машини, дрони, ліки, речі першої необхідності та одяг для військових. І на теперішній час продовжуємо допомагати нашим хлопцям своїми донатами. Власноруч ми смажили налисники, випікали булочки та пиріжки, ліпили вареники, готували салати та передавали домашні закрутки аби порадувати наших захисників, оскільки їм зараз набагато складніше, аніж нам.

Ця війна — дуже складний шлях. Всі ці події, страшенні кадри, що ми могли бачити, назавжди залишаться у моїй пам’яті. Наше життя вже більше ніколи не буде таким, яким воно було раніше. Незважаючи на важкі події сьогодення, ми продовжуємо вірити в силу наших військових й в найскорішу перемогу. Та маємо надію, що в нашій країні настане мир, міста відновляться, відбудуються, і життя в Україні стане ще кращим, а душі наших людей розквітнуть. Проте ми завжди будемо пам’ятати мужність та незламний дух наших героїв.